Знаю, що його немає, а рука тягнеться до телефону, бо треба спитати, кому з російських поетів належать вислів «лицом к лицу – лица не увидать, большое видится на расстояньи».
Зізнаюся: замість нишпорити по енциклопедіях та довідниках мала звичку телефонувати Леоніду Васильовичу, і завжди на всі мої запитання діставала вичерпну відповідь. Тепер ці слова і його стосуються: із подивом відчула, що той, із ким я не те щоб дружила (для мене це важить багато), скоріше була у приятельських стосунках, – після смерті почав вивищуватися… І було так, ніби я заново відкривала для себе не тільки поета, автора багатьох критичних статей і кінематографіста Леоніда Череватенка, а й далеку від кон’юнктури, вистраждану оригінальність його позиції.
Талант добра не компенсує.
Приязнь між нами розпочалася з такого епізоду. Якось іду я Хрещатиком, а назустріч мені чимчикує Леонід Васильович з «авоською», де – вісім хлібин.
— І за який час ви збираєтеся їх з’їсти? – поцікавилась я.
— Та не збираюся… Навколо мене живуть старенькі сусідки – так оце їм.
Усміхнулися один одному та й розійшлися. «Добра людина» – подумала я тоді, будучи переконаною, що відсутність цієї якості в людській душі ніякі таланти не компенсують.
І хоча останніми роками Леонід Васильович уже не зміг забезпечувати хлібом стареньких сусідок, вочевидь одна із них, спираючись на два костурика, плакала й молилася на його похороні.
Саме доброта спонукала його вимагати відокремлення рахунку Київської письменницької організації від рахунку Національної Спілки письменників, а це означало виступити проти Володимира Яворівського: на нього справило враження те, що коли ховали Мечислава Гаска, то він важив 47 кг – самотній, фактично помер від голоду в суворі 90-ті роки, коли письменникам, як і всім іншим, не платили пенсій.
При нагоді процитую вірш із останньої збірки поета «Закляте залізо»:
У кімнаті – хоч собак гони.
В небі ще ясніє зірка рання.
Вирушають поночі вони
На своє щоденне полювання.
Мають всі подвір’я обійти,
У контейнер кожний зазирнути.
Зазвичай зрізаючи кути,
Маратон пригадують і Крути.
«Щоб, гляди, вварилася кутя».
«Обіцяли на олію знижку»,
Підберуть собі серед сміття,
Може, пляшку, а, можливо, й книжку.
Загубив хтось, мабуть, накладну».
«Кохта, подивись, нова, красива».
«Краще б відшукати ще одну
Кришечку золочену з-під пива…»
Прозаїчний день в календарі
Після збільшовиченої ери
Дибають додомоньку старі
Вчителі, старі пенсіонери.
Таке спостерегти й написати такий вірш могла тільки дуже добра людина.
Проти течії
Очільник НСПУ Володимир Яворівський по радіо «Свобода» привітав Череватенка з обранням на посаду голови Київської письменницької організації, а після того як Леонід Васильович поставив питання про окремий рахунок для Київської організації, сказав:
— Ми з вами не спрацюємося.
Будучи сам обраний 80 голосами за квоти один до десяти, аж три зібрання провів, щоб скинути Леоніда Череватенка, обраного 210 голосами. Ціною маніпулятивних технологій, відпрацьованих у Верховній Раді, головою Київської організації став інший, набравши 160 голосів. Це був останній поштовх, який змусив мене погодитися на альтеративне головування в НСПУ. Будучи переконаною, що на чолі цієї творчої організації мають стати не визначні особи, а менеджери, організатори видавничого процесу (я ж такими якостями володію щонайменше), на перемогу за тодішньої політичної ситуації не сподівалася, і прийняла своє обрання як хрест, про що й заявила на зборах у Пущі-Озерній.
Уже коли події були в розпалі й «Літературна Україна» поливала «розкольників, гекачепістів» брудом, із тортом і пляшкою шампанського з’явився персональний шофер Леоніда Череватенка і заявив:
— Віднині я шукаю роботу поза Спілкою письменників. Щойно висадив нового голову Київської організації з дружиною. Возити їх не буду! Категорично!
І це теж характеризує Леоніда Череватенка: як же треба було інтелігентно поводитися з шофером, щоб стати таким контрастом до того, хто заступив на посаду голови Київської організації НСПУ!
Підтримати й допомогти
А якось Леонід Васильович звернувся до мене із пропозицією: чи не знаю я церкву, яка могла б прихистити спадок старенької іконописиці з Білої Церкви. Мазепинський храм перейшов під юрисдикцію московського патріархату, і намальовані в козацькому стилі неканонічні ікони могли опинитися на смітнику. Я зв’язала його з Людмилою Хорошевою, і тепер ці ікони прикрашають вагончик отця Романа Мельниченка, що належить до київського патріархату, де щовихідні правиться служба, а поряд – роками нелегко будується храм.
Як і ДНК
Працюючи над однією зі своїх статей, я багато думала над змістом поетичного образу й дійшла висновку, що його сенс – максимум інформації на мінімальній площі. Як біолог я знала, що за таким принципом записана генетична інформація в нашій речовині спадковості ДНК. Знов і знов перечитуючи поетичні книжки, шукала достойний образ до вірша Ігоря-Богдана Антонича, який вважала класичним:
Мов свічка куриться черемха
В побожній вечора руці.
І врешті спинилася на Череватенковому:
Мовчки себе осіняю
Вами, осінні дерева.
То ким же він був і як склався його життєвий шлях?
Леонід Череватенко народився 31 жовтня 1938 р. у м.Дніпропетровську. По закінченні філологічного факультету Київського державного університету ім.Т.Шевченка навчався на Вищих сценарних курсах при Держкіно СРСР у Москві. Автор сценаріїв художніх фільмів, поставлених на кіностудії ім.О.П.Довженка: «Лицар Вася», «Канал», «Скляне щастя», «Дорога на Січ», «Закон», документальних стрічок «Юрій Коцюбинський», «Ваш Леонід Первомайський».
За часів, коли міністром був Іван Дзюба, Л.В.Череватенко якийсь час був керівником департаменту кінематографії Міністерства культури, але недовго: телеграмою йому повідомили, що з посади він звільнений.
Лауреат премії Спілки кінематографістів СРСР (1988) за статтю «А корабль стоїть…» був удостоєний ще й республіканської премії імені О.Білецького в галузі літературно-художньої критики. І врешті кінотрилогія «Я камінь з Божої пращі», що об’єднала кінокартини «Ольжич», «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн», удостоєна Шевченківської премії, яку Череватенко розділив із режисером Аркадієм Микульським. На жаль, ці фільми навіть за часів української незалежності так і не вийшли на широкий екран.
Автор чотирьох книжок віршів «Скіфський степ», «Відкритий звук», «Хронологія побутова»; за останню свою збірку поезій «Закляте залізо» він був удостоєний премії «Найкраща книжка року». І вона того варта: це філософське осмислення вузлових моментів не тільки історії України, а й цілого людства. Помер 9 травня 2014 року.
Наскрізні теми життя
Поезія Олега Ольжича справила велике враження на нього ще в студентські роки, уже пізніше, як сам зізнався, він відкрив для себе цю постать як археолога, автора «Неолітичних розписів кераміки Галичини» – першої теоретичної праці з трипільської культури, що вийшла німецькою мовою і справила фурор у професійній царині. «Знімаючи фільм про Ольжича, потратили роки, – писав згодом Леонід Череватенко. – Виїжджали до Америки, Канади, брали в інтерв’ю в соратників поета, знайшли його родичів».
Теми, які він вичерпно розкривав, дуже характерні. Почав із доробку репресованого Валеріана Підмогильного, і за часів СРСР нахромився на відповідь: «Ми реабілітуємо людей, але не їхню творчість».
За відгуками спеціалістів, дипломна робота Леоніда Васильовича про творчість Євгена Плужника тягнула на кандидатську дисертацію, але через славу «націоналістично налаштованого» шлях до аспірантури йому було закрито, добре хоч з університету не виключили.
Тема поетів розстріляного українського відродження стала наскрізною темою його життя.
Ольжич – як приклад
Любив згадувати такий епізод. У січні 1990 р., у найважчі для України часи зміни суспільного ладу, він у Канаді тричі зустрічався з дружиною Ольжича Катериною Леонідівною. На якийсь із тих зустрічей вона спитала, чи не хоче він подивитися на їхній шлюбний перстень. І Леонід Васильович, побачивши щось почорніле, не міг стриматися від вигуку: «Та ж золото не чорніє!». Виявилось, що колись той перстень був укритий позолотою, але вона облізла. «А що – в нього не було грошей, щоб купити справжні золоті персні – вам і собі?», – спитав Череватенко. А вона й відповіла: «Гроші в нього були, усе-таки він керував великою підпільною організацією і через його руки проходили значні суми, однак Олег вважав, що під час війни він не має права витрачати гроші на себе особисто. Гроші потрібні, щоб купувати зброю, утримувати нелегальні квартири, купувати квитки кур’єрам, які йшли через усю Європу, й підкуповувати чиновників, які скрізь і завжди продажні, у тому числі й … німецькі».
Несвідомий народ – невідомий
Давав якось на цю тему інтерв’ю – і ось із нього уривок: «Коли я сидів у ті часи в Канаді, то подумав: чи знайдуться в нашій молодій державі люди, які поведуться як Ольжич? І з жахом для себе зрозумів, що таких людей я просто не знаю. Усі люди були досить марнославні й хотіли мати лише собі в кишеню. Тоді я зрозумів, що маю нагадати суспільству, що була така людина, яка жертвувала собою, своїми стосунками з близькими заради того, що ми нині називаємо «ідеєю».
І незмінно завершував свою розповідь думкою: от такі люди і мали б керувати незалежною українською державою. А в нас до влади приходять лише кар’єристи та спеціалісти із популізму, які щедро сиплють обіцянками, котрі не збираються виконувати. Коли питали, кому із сучасних політиків він довіряє, відповідав – нікому. Заглиблюючись у минувшину, відзначав як державотворця гетьмана Скоропадського – і ось рядки з його вірша «Мотовилівка»:
З цього боку і з того – лиш ми,
І крута заварилася каша.
Бо зійшлись на цім боці грудьми
Правда наша – і правда не наша.
Живота не жаліли свого
І до ворога жалю не мали.
І лунала команда «вогонь!
І зростали з мерців п’єдестали».
Пригадаєм коли-не-коли
Цю баталію славно-плюгаву;
Скоропадшину перемогли.
Поховали гетьманську державу.
А ніхто й не подумав: це крах!
Несвідомий народ – невідомий.
На братерських, на рідних кістках
Щонайкращі зростають хороми.
Усе покаже час
«Девіз мого життя – працювати, а час покаже, чого варта та праця», – часто казав він. Він справді був великим трудівником: доробок, який він по собі залишив, вражає масштабністю. Коли його питали, що в нашій державі йому подобається, відповідав: «Колір прапора – чисте небо – голубий, колір пшеничного поля – жовтий. Достойно для нації споконвічних хліборобів».
Мабуть, наслідуючи поведінку своїх благородних попередників, сам він і пальцем не поворухнув, щоб збільшити свою пенсію: вона в нього, Шевченківського лауреата, становила 1200 грн., хоча дехто вважав це ознакою закомплексованості. Працював до останніх днів на друкарській машинці. Коли ірпінська громада зібралася йому купити дешевенький комп’ютер – відмовився.
Ще любив повторювати, що патріотизм – як білизна; вона має бути чистою, але хизуватися цим соромно.
Дороговкази
Його дороговказом був Микола Лукаш, і виключно зусиллями Леоніда Васильовича вийшов двотомник спогадів про Лукаша, куди включив і дві мої статті, нелегко їх пробивши. Ще мене Череватенко вразив тим, що знав про діяльність професора Андрія Голуба, котрий без гонорару видав свій перший український підручник в університетському видавництві, щоб, калічачи українські мову, не правити «східчасту дисоціацію» на «ступіньчасту», а «кристалічну гратку» на «кристалічну решітку». Цей учений до самої смерті боронив своїх наукових працівників від переслідувань КДБ, що і вкоротило йому віку.
Великі плани – мале життя
Тяжко хворіючи й перенісши операцію, яка, за власним висловом, зробила його «неестетичним», я не пам’ятаю, щоб він колись скаржився на самопочуття. Коли я назвала його ходячою енциклопедією, він видихнув:
«Енциклопедія, на жаль, лежача».
Зате часто повторював, що він би давно помер, коли б не добрі люди. Тому, хто сам дбав про старих і хворих, доля послала доброго янгола-охоронця – Людмилу Забарило. Плани в нього були бонапартівські: сподівався видати 50 томів перекладів Лукаша й бідкався, що ніяк не знайти на них гроші. Вірші писав до останнього дня…
Роман Коваль, голова клубу «Холодний Яр», членом якого був Леонід Васильович, засновник газети «Незборима нація» вважає, що Череватенко до кінця не реалізувався. «І були на те причини: його довго не публікували в часи СРСР, а за часів незалежності його роками замовчувала «Літературна Україна» (коли редактором був Петро Перебийніс – авт.).
Ну що, перша причина об’єктивна, що до другої… Така поведінка виключно на совісті Петра Перебийніса: адже що за головування Володимира Яворівського сталося з НСПУ, зокрема з її майном, – відомо.
Тривкіше творця
Людське життя кінцеве. Ніби нещодавно в Ірпінській бібліотеці ми святкували 76-ліття Леоніда Васильвича Череватенка – на жаль, без призвідця торжества, який почувався погано, й тоді від його імені Людмила Забарило передала мені розкішний букет троянд, а тепер там же зібралися на сорок днів від його смерті. Як біолог я знаю, що безсмертя у природі існує, але в нашій ДНК воно безнадійно заблоковане, і це наводить на думку, що міф про плід пізнання добра і зла має реальну основу. А, може, у тому вища мудрість? Бо зрештою всім мистецтвом ми зобов’язані прагненню людини вирватися за межі відпущеного їй на життя короткого часу.
І ось як про це написано у вірші «Витвори» із останньої збірки Леоніда Череватенка:
Присудила неправедно доля сліпа,
З гордим родом людським повелася негідно. –
Визирають з руїн два залізних серпа,
Втім, хто жав-жнивував, – тих давно вже не видно.
Протомісто трипільське татарник обплів
Тож лишились нетлінні хатів п’єдестали:
У полумиску – стойма тринадцять ножів,
Та їдці у далеких світах заблукали.
…Але що ми зуміли б уздріти навкруг,
Як би встигли з мертвотної вирватись тиші,
Коли б витвори смертних приречених рук
Не були за творця, за людину тривкіші?