Давно Будинок творчості письменників в Ірпені не бачив такого скупчення прихильників красного слова. Спеціально до них на творчу зустріч приїхав видатний український письменник Юрій Мушкетик, та ще й у супроводі голови Національної Спілки письменників України Михайла Сидоржевського.
У рожевій «сінематографічній» залі Будинку творчості на квітучому пагорбі корифея зустріли представники кількох поколінь – від шестикласників до 80-річних ветеранів. То була учнівська і студентська молодь, представники творчої інтелігенції та просто шанувальники вітчизняної літератури.
Модератором зустрічі й ведучим був письменник і журналіст Володимир Коскін. Організатори – Мистецький центр «Камертон» відділу культури, національностей і релігій Ірпінської міської ради і Національна Спілка письменників України.
Тон спілкуванню задали редактор нашого видання, поет Юлія Бережко-Камінська і Михайло Сидоржевський. Вони зазначили важливість «реанімації» Ірпінського Парнасу, який був і має буде перлиною Приірпіння, колискою української літератури, оазою, прихистком українських письменників, де, до речі, Герой України, лауреат Шевченківської премії Юрій Мушкетик, один із голів НСПУ замислив і написав чимало творів.
Літературний дебют Ю.Мушкетика припадає на 1954 р., коли «Радянський письменник» опублікував його перший твір – повість «Семен Палій». Тоді ж вона вийшла друком у перекладі російською мовою в журналі «Дружба народов» і окремим виданням у видавництві «Молодая гвардия». Згодом виходить історичний роман «Гайдамаки» (1957). Далі – роман «Серце і камінь» (1962). А наступні твори — передусім роман «Крапля крові» (1964), почасти й «Останній острів» (1969), збірка новел «Зеленеє жито» (1965), повість «День пролітає над нами» (1967) – визначили основну лінію подальшого творчого розвитку письменника.
Цікавим свідченням дальшого творчого поступу є одна з пізніших повістей Ю.Мушкетика «Старий у задумі» (1974). Досить незвичні для Ю. Мушкетика фантастично-пригодницька повість «З’їж серце лева» (1972), адресована в основному юному читачеві, та художньо-документальна – «На круті гори» (1976). У першій – печерні леви, мамонти, низка пригод, що трапляються з нашими далекими пращурами десь у часи середнього палеоліту, і їхня боротьба за те, щоб стати людьми, їхнє людське самоусвідомлення. У другій мовиться про видатного вченого В.М.Глушкова.
Новим витком у розвитку таланту Ю. Мушкетика стали романи й повісті 70-80-х рр. – «Жорстоке милосердя» (1973), «Біла тінь» (1977), «Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою» (1978), «Позиція» (1979), «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1982), «Рубіж» (1984), «Обвал», «Жовтий цвіт кульбаби», «Сльоза Офелії» (1985), «Яса» (1987).
Згодом були створені глибокі книжки «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1996), «Прийдімо, вклонімося…» (1997), «Погоня» (1997), «Останній гетьман» (2010), «Гетьман син гетьмана», «Час звіра» (2014).
Під час зустрічі Юрій Мушкетик цікаво розповідав про власну творчу «кухню», про атмосферу в ірпінському Будинку творчості, не скупився на історичні екскурси та характеристики сьогодення.
Зокрема Юрій Михайлович зазначив: «Заклятим комуністом ніколи не був. Боявся як партії, так і комсомолу весь вік. Я спочатку теж думав, що ми – найкращі у світі і що Росія – наш найближчий друг. Але я такого вичитав з історичних текстів, чого, може, й ніхто не читав. Я добре знаю, як старший брат меншого вбивав… Якби ви знали, як я продирався до істини і прозрівав! Згадаю ось, як Сосюру били за вірш «Любіть Україну» в університеті на відкритих партійних зборах. Били за те, що показав у тому вірші не радянську Україну. А я ж вірш прочитав кілька разів: там і червоні прапори, і комбайни гудуть… За що ж б’ють? Тоді вперше закралася думка, що б’ють, щоб не любили Україну. Ну, а потім у бібліотеці натрапляв на статейки Грушевського, Єфремова…
Я з часом каявся і зараз каюся в тому, що на той час майже все розумів про радянську владу, але ж того останнього кроку не ступив, який ступили знайомий мені добре Світличний і Стус… Я їх друкував під псевдонімами у редагованому мною журналі «Дніпро», коли їх уже ніде не друкували. Знайомі говорили, що мені за це тюрма буде. Про роботу в журналі я написав спогади. Коли помру, їх надрукують. Там знайдете і мої думки про те, хто був стукачем, сексотом…
Багато людей називають історію «проституткою»: її повертають і так, і сяк. Он Москва як її повернула! За часів Катерини ІІ було зібрано комісію, яка фальсифікувала історичні факти. На чолі комісії стояли сама Катерина ІІ і граф Мусін-Пушкін. З усієї імперії звезли більше сотні літописів – і всі спалили. Залишили тільки Лаврентіївський та Іпатіївський, але над ними теж комісія попрацювала – підтирала, виривала сторінки, переписувала. А тепер вони нам кажуть, що Київська Русь – це початок Росії, тоді як у візантійських хроніках Київська Русь згадана ще в 640-ві, і охрещена Київська Русь була в 988 році.
В усіх підручниках російських, і, певно, в українських теж, розповідається про Куликовську битву, в якій військо російське розбило хана Золотої Орди Мамая. Він, по-перше, – не хан, а по-друге, такої битви не було! У 1380 р. була битва між ханом Тохтамишем і ще одним деспотом Тамерланом, і у війську Тохтамиша були дружини і московська, і суздальська, і ростовська. Усі ці дружини були розбиті – тікав Тохтамиш, а з ним – і російські дружини. Ось така історія, а про Куликовську битву стільки фоліантів написано і знято фільмів…
Історичні події повторюються. Росія як тиснула раніше, так і тисне, як намагалася не допустити у нас незалежності, знищити, асимілювати, так і продовжує. Але хочу думати, що тепер це – востаннє, що ми якось виберемося – і збудуємо власну державу. Так, повторюється і гетьманство наше: згадайте, скільки після смерті Богдана Хмельницького претендентів на булаву було – і в жодного не вистачило в голові «олії» відмовитися на користь другого! Але ж так само повторюється вміння українців боротися до кінця, бо ж скільки віків нам удавалося вистояти і не розсипатися!».
І ще чимало цікавого, повчального і навіть веселого пролунало з вуст Юрія Мушкетика. Зал не хотів його відпускати. До спілкування долучилися поет Леонід Закордонець, директор Центральної міської бібліотеки Олена Циганенко, завідувач відділу організаційно-методичної з проблем виховання Національного університету ДПС України Віра Шатенко.
Зустрічі в Будинку творчості письменників в Ірпені з класиками української літератури відтепер стануть регулярними, аби до кращих мистецьких традицій долучити якомога більше жителів Приірпіння, відкрити для них світ творчості, краси українського слова. Тож уже анонсована наступна зустріч – з відомим письменником Михайлом Сидоржевським. А тим часом ірпінські літератори готуються до презентації своєї творчості у Київському будинку письменників на Банкові, 2. Детальніше про усі ці події ми Вас поінформуємо.