Фундатором нашого Ірпінського історико-краєзнавчого музею став не багатій-колекціонер, а шкільний учитель історії, одноногий інвалід Олексій Миколайович Передерій(1924 – 1997). Він у 1970 році організував в Ірпінській школі № 3 історико-краєзнавчий гурток. Учитель спільно з учнями зібрав колекцію експонатів і в 1977 році заснував шкільний історико-краєзнавчий музей. Зазвичай, шкільні музеї зникають після смерті чи виходу на пенсію їхнього засновника. Але 11 лютого 1985 року Ірпінський міськвиконком прийняв рішення про створення міського історико-краєзнавчого музею. Реорганізація виявилася складною справою, було змінено кілька реорганізаторів. У 1987 році музей було реорганізовано в міський і розміщено в окремому будинку на вулиці Садовій, а на посаду директора музею запросили Анатолія Івановича Зборовського (він у 1980 році закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, а також курси інструкторів шкільного туризму Київської міської станції юних туристів і курси екскурсоводів Київського бюро подорожей і екскурсій, працював учителем історії, мав досвід роботи позаштатним екскурсоводом Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.). Власне, посади директора музею ще не було. Тому, що міський музей ще не був організований. Тому офіційно Анатолій Іванович був призначений на посаду методиста з політико-виховної роботи Ірпінського парку культури і відпочинку, але займався тільки музеєм.
Розпочав роботу Анатолій Іванович з виправлення помилок, зроблених його попередниками. Крім того, хоча Ірпінь, завдяки розташованому тут Будинку творчості Спілки письменників України, мав славу українського парнасу, але в музеї не було матеріалів про літературу. Отож, Анатолій Іванович відвідував письменників та меморіальні музеї і зібрав матеріали про перебування й працю літераторів в Ірпені. При підготовці експозиції було використано і матеріали Ірпінської краєзнавчої комісії (голова О.П.Веремеєнко, секретар Н.О.Синиціна). Звичайно, працював він не сам. Роботи з оформлення виконували художники. Автором художньої концепції оформлення музею був головний художник Ірпеня (була така посада) Валерій Євгенович Гуменюк. Ремонтом приміщення безпосередньо керував Іван Олексійович Кулик. На той час провести такі роботи без підтримки міськкому Компартії України було неможливо. Тому загальне керівництво організацією музею здійснювали секретар Ірпінського міськкому партії Петро Андрійович Берегеля і завідувач ідеологічним відділом Василь Серафимович Пікулик. Безпосередньо музеєм опікувався інструктор міськкому партії Дмитро Якович Кушнір. Навіть щоб завезти машину для циклювання паркету в музеї, потрібна була вказівка секретаря міськкому партії. До речі, кандидатура Анатолія Івановича узгоджувалася в міськкомі партії. Він був безпартійний. Але якраз того року генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов заявив на січневому пленумі, що треба висувати на керівну роботу безпартійних. І ірпінські парткерівники похвалилися своєму обласному керівництву, що вже виконують вказівку генсека.
Музей було відкрито 4 жовтня 1987 року, на день Ірпеня, в будинку за адресою: вулиця Садова, 6. Поки йшла реорганізація музею, завідувач відділом культури Л.В.Токарська обіцяла Анатолію Івановичу ставку директора музею, півставки двірника і півставки кочегара. Адже ставка директора мала. Але,коли до відкриття музею залишилось пару тижнів, Лідія Василівна повідомила, що жодної ставки музейного працівника не буде, оскільки площа музейного приміщення занадто мала. Адміністрація парку культури і відпочинку заявила, що їм і методист з політико-виховної роботи, і музей не потрібні. Парк перебуває на госпрозрахунку, а музей прибутку не дає. Вхід тут безплатний. В лютому 1988 року Анатолію Івановичу довелося перейти на посаду керівника краєзнавчого клубу «Пошук» міського Будинку культури. Знайомі жартували, що головним заняттям клубу «Пошук» є пошук зарплати для керівника. Але в ті часи зарплату, хоч і мізерну, платили регулярно. Анатолій Іванович продовжував працювати в музеї. Був один. Тому виконував функції і директора, і наукового працівника, і екскурсовода, і завгоспа, і доглядача, і прибиральниці.
Йому пророкували, що в музей ніхто відвідувати не буде. Але педагоги приводили в музей на екскурсії дітей із шкіл і молодь із технікумів. Та діти й самі приходили в музей.Судячи із записів у книзі відгуків, музей самостійно відвідували переважно не відмінники.Дорослих теж цікавила історія краю. Назбиралося кілька книг відгуків.
Анатолій Іванович організував громадську раду музею. Хотів, щоб головою ради був Передерій. Однак Олексій Миколайович сказав, що він буде членом ради, а на посаду голови запропонував майора у відставці Д.М.Іванова. Його й обрали. Дмитро Миколайович забезпечив співпрацю музею з Радою ветеранів. У музеї відбувалися зустрічі школярів з ветеранами війни. Також вівся збір експонатів. Директор публікував краєзнавчі розвідки та інформацію про роботу музею в місцевій, всеукраїнській і всесоюзній пресі.
Вдалося встановити, що Ірпінь був культурним селищем. Завідувач Ірпінським міським архівом Галина Петрівна Абрамова передала в музей фотокопії статуту Ірпінського товариства аматорів сценічного мистецтва. Анатолій Іванович продовжив пошук в обласному архіві. Вдалося встановити, що в Ірпені ще на початку ХХ століття був театр (навіть окреме театральне приміщення, де ставили спектаклі аматори), кінотеатр, товариство благоустрою тощо.
Та з’явилися пожежники і почали погрожувати закрити музей. Опалювальний котел стояв в кабінеті директора. А двері кабінету відчинялися з експозиційного залу. Пожежники заявили, що це порушення правил протипожежної безпеки. Котел повинен бути в приміщенні з окремим виходом. Але виявилося, що в Ірпені, де є два комбінати будівельних матеріалів, роздобути машину цегли, щоб добудувати котельню для музею, неможливо.
В 1990 році міськвиконком надав музею нинішнє приміщення. Знову довелося оформляти експозицію з додаванням нових матеріалів.Нарешті з,явилася ставка музейного працівника. Але це були складні часи. СРСР розвалювався. В магазинах нічого не було. Художники не хотіли працювати навіть за гроші. Врешті-решт Радянський Союз розвалився, Комуністичну партію заборонили.
18 листопада 1991 року оновлену експозицію музею було відкрито. Захоплення відвідувачів відразу викликала діорама «Річка Ірпінь» з опудалами тварин. Подобалися і голограми: об’ємні зображення пістолетів і нагород. Додалися матеріали про репресованих земляків, про післявоєнний період тощо.
Постановою колегії управління культури Київської облдержадміністрації від 9 грудня 1992 року за досягнутий високий рівень пошукової, дослідницької та культурно-виховної роботи, створення змістовної музейної експозиції Ірпінському історико-краєзнавчому музею присвоєно звання «Народний музей». В музеї було введено штатні одиниці директора, доглядача і прибиральниці, а в 2008 році — головного зберігача фондів.
Постійна експозиція музею висвітлює історію міста обласного значення Ірпеня і підпорядкованих йому адміністративно селищ міського типу Ворзеля, Гостомеля і Коцюбинського.
В музеї проведено виставки живопису заслужених художників України В.Ф.Сидорука і Ф.З.Колесніченка, художника М.О.Донцова та його учня Б.М.Піаніди,художниці Вікторії Новосельської, художника-сюрреаліста Олега Лаврінця і гостомельського художника Валентина Римаренка, виставку «Тарас Шевченко в творчості київських художників», виставку ікон Валентини Бірюкович, виставку ляльок в автентичному національному одязі роботи заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Федорової, виставки дитячих малюнків тощо. Було влаштовано виставки-продажі картин наших земляків Валентина Негреска і Олега Огнівця. 8 січня 1995 року в музеї проведено вечір пам,яті Степана Бандери. Також відбулася виставка Товариства Червоного Хреста, яка відобразила трагедію війни. Виставка «Забуттю не підлягає» розкрила трагедію України в СРСР.
Музей сприяє молодим талантам. Тут експонувалися перші персональні виставки юних художниць Іванни Гамеляк і Софії Дзюблюк, Галини Сови і Анни Діденко, молодіжна фотовиставка тощо.
Виставкова діяльність знайомить відвідувачів з життям і творчістю видатних земляків, поглиблює знання історії краю в контексті історії України, виховує патріотичні почуття. Шкода тільки, що музей не має виставкового залу. Для проведення виставок доводиться знімати або затуляти частину постійної експозиції.
У 1998 році київське видавництво «Юніверс» видало написану Анатолієм Івановичем книгу «Історія рідного краю.Приірпіння». Книжка адресована ірпінським школам. Водночас вона є цікавою і для дорослих, оскільки це перше і поки що єдине компактне і політично незаангажоване видання з історії нашого краю.
Музей розпочав знайомити наших краян із творчістю земляків-кіномитців. В 2014 році спонсорським коштом Світлани Логунової, Ганни Човник, Валентини Сидорук, Сергія Харченка, Миколи Кузьменка та багатьох інших музей придбав плазмовий телевізор. Режисер Ліна Агаркова, за сприяння музею, створила кілька фільмів про наших видатних земляків.
Про те, що музей потребує допомоги не приховати. Необхідна робота художника для дооформлення частини експозиції, знятої після ремонту.
Однак музей приваблює відвідувачів розкриттям історії краю, що показує його роль в житті України. Та й охочих захопити музейне приміщення вистачає, адже воно зручно розташоване в центрі міста.
У серпні 2013 року закінчилася ремонтна робота фасаду музею за підтримки міської ради.
Матеріали з історії краю і про діяльність музею публікуються в міській, обласній і всеукраїнській пресі.
Зборовський Анатолій Іванович народився 1 січня 1957 року в селі Скурати Малинського району Київської області.
В 1974 році закінчив Скуратівську середню школу. В 1975 році працював секретарем правління колгоспц ім. Котовського села Скурати.
У 1963 році вперше побував в Ірпені у родичів. З 1975 року фактично жив в Ірпені.
В 1975 – 1980 роках – студент історичного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова).
1980-1984 – вчитель історії і географії Київської середньої школи № 68. 1984-1985 – учитель географії Ірпінської середньої школи № 13.
1985 – 1987 – методист Республіканських курсів підвищення кваліфікації керівних працівників підприємств Міністерства місцевої промисловості
З 1987 року – директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Двічі (у 2008 і 2009 роках) незаконно звільнений з роботи. Обидва рази поновлювався на посаді рішенням суду.
Автор підручника для ірпінських шкіл «Історія рідного краю. Приірпіння» (1998 р.). Це перша і поки що єдина об’єктивна і політично незаангажована історія краю. Опубліковано понад чотири з половиною тисячі публікацій переважно краєзнавчої, військово-патріотичної, історичної, екологічної, культурологічної та іншої тематики у понад півтори сотнях газет.
Учасник науково-практичних конференцій у Києві, Білій Церкві і Яготині. Співавтор документальних фільмів про художників М.О.Донцова і Б.М.Піаніду.
Співзасновник і отаман Ірпінського куреня Козацького товариства Київщини, учасник багатьох козацьких походів (кінних – по Київщині і Черкащині та по Кубані, водних по Дніпру, Дністру, Сейму та Ірпеню тощо).
З 2009 року – голова Ірпінського осередку «Просвіти».
березень 2015