Літературна студія «Дебют» вже 25 років працює при Центральній міській бібліотеці. До студії входить більше 20 самодіяльних поетів та прозаїків, різних за віком та уподобаннями, об’єднаних у прагненні до духовного спілкування і творчості. І молодим, і досвідченим є чому повчитися один в одного, адже поезія не має віку.
З-під пера студійців вийшло чимало творів, зігрітих душевним теплом, сердечною пристрастю, позначених індивідуальністю почерку. Завдяки плідній праці збагатилась їх творча палітра, змужнів талант, прийшло визнання не тільки на Приірпінні, а й на Україні та за її межами.
У творчому доробку дебютівців вже 15 власних поетичних збірок та 2 альманахи «Первоцвіт».
Студійці є активними учасниками літературних вечорів, презентацій книг, зустрічей із молоддю, які проводяться бібліотекою.
| Антонюк Л. Бережко-Камінська Ю.М. Борщенко О.В. Варенцова Л.Б. Висоцька Н.В. Горбачов Ю.А. Гордійко Д.С. Жуковська Л.Є. Зубенко О.П. Іванюк Л.П. Ільїн В. |
Козак В.Є. Кузнєцов В.М. Кулініч В.Г. Леонтович А.К. Марійко І.І. Матвєєва К.П. Матвієнко М.М. Михайлець Г.Д. Москаленко С.О. Науменко М.В. Ничипоренко О.І. |
Опанасенко М.В. Пісний В.І. Подолинна К.Г. Полічковський О.В. Рудик Л.С. Симоненко В.Д. Хорошева Л.М. Царюк Г.М. Юхименко Л.Ф. Яковенко Я. |
Бережко-Камінська Юлія Миколаївна
Народилася на Херсонщині. Навчалася у Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка (Інститут журналістики).
Вірші почала писати з 8 років. Автор більше 200 журналістських та літературних публікацій в регіональній та всеукраїнській пресі. Друкувалася у журналах: «Дніпро», «Україна», «Золота пектораль», «Жінка», «Крила», «Одноклассник», «Летопись Причорноморья», «Отражение», «Медиа Експерт», «Алые паруса» та ін.; Авторка книжок: «Є задля чого нам жити», «Контрасти» та «Між видихом і вдихом». Володар Гран-прі Всеукраїнського фестивалю поезії і авторської пісні «Лицарі слова» (Дебальцеве, 2011р.), переможець поетичного фестивалю «Пристань менестрелів» (м. Балаклава, 2008р.), Міжнародного поетичного фестивалю «Сінані-фест» (Ялта, 2009р.,), київського молодіжного поетичного конкурсу «Королі ліри», дипломант міжнародного конкурсу кращих українських творів молодих літераторів – «Гранослов – 2008».
Член Всеукраїнського творчого об`єднання «Конгрес літераторів України», літературної студії «Перехрестя» (Київ), «Дебют» (Ірпінь), «Парус надежды» (Херсон).
2011р.- 2012р. – директор Центрального будинку культури (м.Ірпінь), засновник та керівник проекту «Мистецький центр «Камертон», ведуча рубрики «Камертон душі» в газеті «Вісті Приірпіння», організатор численних поетичних та вокально-музичних концертів в Ірпені і Києві.
З 2012р. – співзасновник і головний редактор суспільно-політичного журналу Приірпіння «Пульсар». З 2014р. — головний редактор газети «Ірпінський вісник».
* * * *
В серці терпне і ожива,
Зріє думка неопалима:
Йдуть жнива… О, які жнива
Всіх озимих!
Переореться — на добро,
Зерна, сонцем палким багаті,
Переродиться плоть і кров
В дух крилатий.
Те, що спіниться, як вино, —
Перебродить в столітніх діжах,
Щоб найтяжче пішло на дно –
Світом грішним.
Щоб ніколи уже назад
Не вертали в глибини себе.
І – потягнеться виноград
Весь – за небом.
* * * *
А Ви в мені продовжуєте жити
Далеко десь, як у минулій долі,
Де – вікна – в сад,
І душі так – відкриті,
Настої хвої…
Тихий стогін колій…
А Ви пройшли крізь душу, наче води
Крізь товщу грунту – у підземні ріки.
І я вже зовсім інша, — не за віком –
За шляхом, що від сім’ячка до плоду.
А я без Вас би — на які звучала
Напівтони, і струни, камертони?
Ви – деревом крізь мене проростали,
Пронизували сонцем безкордонним…
Живіть в мені, у слові і у тиші,
У порухах, у ритмах, у стремліннях,
У дужому крислатому корінні,
В міжрядді днів і міжпланетті віршів!
Борщенко Олександр Володимирович
Борщенко О.В. народився 11 січня 1938 року в місті Рокитне Київської області. Його шкільні роки пройшли в Узині. У 1961 році переїжджає до Ірпеня, де працює на заводі «Ірпіньмаш». Тут він занурюється в громадську роботу, пише вірші. Друкувався в періодичній пресі, журналі «Ренесанс», альманахах «Родник» та «Первоцвіт» (2003, 2007), «Приірпіння», в збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння». Видав поетичні збірки — «Іду до вас» та «Калинова зустріч», «Епітафії» (гумор).
В студії «Дебют» бере участь з 1998 року. Переможець і лауреат кількох обласних і республіканських поетичних конкурсів. З 2011 року член Конгресу літераторів України.
Якби ж то знать
Літа летять на крилах журавлів.
Ми їх без болю в серці проводжаєм.
Тих літ не жаль, а жаль, що ми не знаєм
Ще скільки нам ходить по цій землі.
Чи довго цілувать земну красу? —
Якби ж то знать. Якби ж то знать зарані
Які ми в черзі — перші чи останні
Прямуєм до Всевишнього на суд.
Літа летять, мов птиці, навпростець.
І наша вже коротшає дорога,
І ми все ближче відчуваєм Бога,
І просимо відстрочити кінець.
Щоб встигнуть зазирнути у вікно
В нікому невідоме, потойбічне
Побачити — чи колосом пшеничним,
Чи бур’яном зійде наше зерно?
Щоб встигнути дійти до каяття,
Пробачити і болі і печалі.
А журавлі летять у сині далі.
І грішних нас тримає ще життя.
27.02.1997р.
Ой, очі, очі!
Ой, очі, очі. Карі очі.
Мов дві зорі серед снігів.
На мене глянули пророче
І я від дива занімів.
Ясні, прозорі та глибокі
Нема ні дна, ні берегів.
Дививсь на мене теплий спокій
А я від погляду горів.
Ой, очі, очі. Чари — очі.
Чому я їх не обійшов?
Який чаклун мені наврочив
Серед зими палку любов?
Мабуть вже так мені судилось —
Господь для мене приберіг
Ті карі очі, що зустрілись
Серед снігів, мов дві зорі.
Не обійшов, не обминув
Оті найкращі в світі очі.
Я тільки раз в них зазирнув —
Пропала доля парубоча.
01.02.1996р.
Висоцька Ніла Василівна
Висоцька Н.В. народилася 1940 року в селищі Кіровськ Донецької області. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім.ТІ Шевченка. Працювала по спеціальності у Донбасі, Києві та на Камчатці. Проживає в Ірпені. Видала три російські збірки: «Последний раз живу на свете» (2001), «Несобственные времена» (2002), «Суть» (2005), та три українські: «Запрошую до долі» (2001), «Душа почувається вдома», «Кобзарывна (2009) Твори останніх років друкувалися в журналах «Радуга» (1999, 2002, 2005), «Жінка» (2003), в альманахах «Первоцвіт» ( 2003, 2007), «Юрьев день» (2005), «Ukr.Ru.Ets» (2006), альманасі «Приірпіння» за 2003-2005 і 2011 роки, антології «Киев. Русская поэзия. XX век» (2005), у збірках «Все начинается с любви» (2005), «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010).
Бере участь в студії «Дебют» з 2000 року. Член Конгресу літераторів України з 2009 року.
Леоніду Череватенку
Чимало, друже, звершень і надбань.
Щедрот душі допіру ніде діти:
У серці – розмаїття вподобань,
У голові – скарбниця ерудита.
І Ваша непідкупна голова –
Не барахлом натоптана валіза –
Ще викреше карбовані слова,
Неначе із заклятого заліза.
Іще не слід складати заповіт,
На лаврах спочивати теж негоже,
Бо є багаж нездійснених робіт,
Яких ніхто докінчити не зможе.
Не до пуття впадати в каяття
І ніколи творити показуху
Хай задуми подовжують життя
Тримає Вас на світі сила духу.
26.09.2012 рік
Івану Приходьку
Слова надії та мети
Шикуються із фрази в фразу.
В них міць такої повноти –
На трьох богатирів одразу.
В них шум гаїв, степів і нив,
В них відгомін віків і часу.
Радар його душі вловив
Історію і суть Донбасу.
Хай день за днем, за злетом злет
Карбує поступ свій мистецький
Наш найнародніший поет,
Воістину козак донецький.
2010 рік
* * * *
Колись яріло зримо:
Жадай, люби, радій,
А ти проходив мимо
Моїх бажань, надій.
Повз відчаї і тугу
Пішов ти геть з очей,
Залишив на наругу
Невтолених ночей.
Крізь термін сподівання
Проходиш уві сні,
П’янкий об’єкт кохання,
Та не коханий, ні…
2010 рік
Зубенко Олександр Петрович
Народився 1959 в с. Микуличі Бородянського району на Київщині. Закінчив Авіаційно-технічне училище цивільної авіації в м.Славянську.
На даний час працює авіатехніком на ДП «Антонов».
Бере участь в студії «Дебют» з 2007 року. За цей час ним у співавторстві випущено два диски пісень на вірші поетів студії «Дебют»: «Хочу меду» (2007), «Осіння пісня» (2011) на музику і у виконанні Олександра Зубенка.
Україна
Тебе як рідний краю не любити,
Твої рівнини, гори і моря,
З джерел цілющу воду пити й пити
Повторювати з трепетом слова.
Приспів:
Україно, ненько, Україно!
Наша матір, рідна сторона.
Де б не був, зі мною Україна –
В моїм серці тільки ти одна.
Тебе як рідний краю не любити,
І небо синє й співи солов’я.
Поля пахучі, що можуть сп’янити
І дзвінкую пісню, що луна здаля.
Вітерець-пустун
Все життя тебе чекав,
Скрізь кохану виглядав,
Може і знайти б не зміг,
Якби вітер не поміг.
Вітерець-пустун гуляв
З тебе хусточку зірвав
Я її з землі підняв
І усміхнено віддав.
Ти хустиночку взяла,
Руку ніжно подала:
Познайомилися ми –
Тепер разом назавжди!
А вітер з тобою грає,
Волосся твоє торкає
Немов дитина пустує,
З тобою ніжно жартує.
Літо
Зазеленіли поля за селом
Дихнуло повітря духмяним теплом.
У синьому небі співають пташки
І літо вітають вони залюбки.
Дивує природа своєю красою:
Земля розкошує квітами й травою
Затримати хочеться літечко – стій!
Промінчиком сонечка довше нас грій!
Горбачов Юрій Андрійович
Горбачов Юрій Андрійович народився 1935 року в Краснодарському краї, але з 3 років і до закінчення вузу жив у Ростовській області. 1960 року переїхав на Україну, в Ірпені – з 1963 року. По професії – інженер-електрохімік. У нинішній час на пенсії. Друкувався в колективному збірнику, газеті «Ірпінський вісник» та альманасі «Первоцвіт».
Женщинам
Вы вместе все – букет прекрасных,
Благоухающих цветов,
Неповторимых, очень разных,
Пришедших к нам из лучших снов.
Вам от души желаем счастья
В делах высоких и земных,
Не потерять над вами власти
Всесильных чар – мы знаем их.
И говорим вам без утайки:
Не можем обойтись без вас
И, как нескромные зазнайки,
Ждём: то же скажете о нас.
Пусть наши шутки не невинны,
Пусть мы срываемся порой –
В делах больших за вас горой:
Мы ваши рыцари.
Мужчины.
8 марта
Прекрасны женщины всегда:
И в будни, даже в непогоду,
Но почему же мы тогда
Так жадно ждем «начало года»?
«Началом года» называем
Мы робкие шаги Весны,
Когда и сами оживаем
И путаем, где явь, где сны.
А Женщины… Без слов все ясно:
Впрямь соревнуются с Весной –
Так по-особому прекрасны
В такой короткий праздник свой!
Тут рамки зимние тесны:
Для животворного цветенья
Так ждете Счастья и Весны
И наших робких поздравлений.
Ах, где бы вдохновенье взять,
Прилив энергии, азарта,
Чтоб каждый день Вас поздравлять,
Как раз в году – Восьмого Марта!
Бабушкам
Как ни хитри, не обойдешь
Проблему воспитанья внуков,
Как ни гадай, не разберешь –
Искусство это иль наука.
Мы ценим ваш нелегкий труд:
Невидный, милый, славный,
Ведь в мире бабушку зовут
«Большою мамой», – значит, главной.
Львиная семейка
Папа-лев суров и строг:
Первым ест «Мясной пирог»,
После наедятся львятки.
Маме-львице лишь остатки
(Говорят, остатки – сладки).
Зайка
У зайчонка много мам
Разбрелися по кустам.
Лишь любую сыщет он –
Сразу и обед, и сон.
Видно, вырастет зазнайкой
Этот многомамный зайка.
Козак Вікторія Євгенівна
Народилася 6 квітня 1962 року у м. Львові, у цьому ж році родина переїхала в м. Ірпінь. Закінчила ветеринарний факультет сільськогосподарської академії (тепер Національний Аграрний Університет). За фахом – лікар-ветеринар.
Вірші почала писати у студентські роки. Друкувалась в збірнику «Первоцвіт»
* * * *
Хочешь что-то сказать –
Сотню раз ты отмерь
Слово может открыть
Потаенную дверь.
Облегчить тяжкий труд
И поранить сердца
Замутить чистый пруд,
Осадить наглеца.
Обсуждая других,
Осуждаем себя
В намереньях благих,
Жизнь друзей теребя.
И в пустой болтовне,
Говоря ни о чем,
Души раним, извне
Задевая плечом.
Я до зрелости дней
Только силюсь понять
Как в быту стать сильней
Слов пустых не ронять.
* * * *
Тревожный сон смежает мои веки
И кажется, что он способен унести
С ушедшим днем весь негатив навеки
И сердце от уколов совести спасти.
Сон стер из памяти, но не убрал причины
Каких-то подлостей и маленьких злодейств.
Наивным мотыльком на огоньке лучины
Сгораю на костре своих же лицедейств.
Грехи подкрасив самооправданьем
Лишь жарче разожгла огонь своих страстей
И в сердце, чуть омытое страданьем,
Впустила полчище неопрошенных гостей.
Вот эти гости: пустословье, злоба,
Обиды горькие, слезливость, суета.
Ну как же нам расстаться с вами, чтобы
Не подпустить вас к сердцу никогда?
Чтобы могла любые огорченья
Принять из рук судьбы, напрасно не скорбя
Чтоб всех любить и заслужить прощенья,
Врагов искать не вне, а лишь внутри себя.
* * * *
Благодарю за каждый день,
За то, что жизнь идет по кругу,
За то, что с мужем и теперь
Мы вместе, и верны друг другу.
Пускай любовь не горяча
Не путаясь у страсти в сетях
Все меньше рубим мы сплеча
И реже ссоримся при детях.
Мне трудно свой язык унять,
Чтоб не играть роль первой скрипки,
А он не может не пенять
Мне на болтливости ошибки.
Хочу любимого сберечь
От своей едкой укоризны,
Чтоб радость ежедневных встреч
Хранить до окончанья жизни.
У нас различны типажи
Но коль сошлись по общей крышей
Терпи, молись, язык держи
Бог обязательно услышит!
Кузнєцов Володимир Миколайович
Кузнєцов В. М. народився 19 квітня 1943 року в м.Немирові Вінницької області. Після загибелі батьків виховувався в дитбудинках Вінницької області.
Закінчив Іллінецький сільськогосподарський технікум. Працював у Бучанському радгоспі. В даний час на пенсії. Проживає в смт.Гостомель Член літературної студії «Дебют». Вірші друкувалися у збірнику «Первоцвіт».
Ще й хропе!
Несуть жінку хоронити рідні і знайомі.
Йде процесія в жалобі від рідного дому.
А назустріч чолов’яга: дуже здивувався,
І в одного бідолахи тихенько спитався.
«А чого ото покійна в труні лежить боком?
Хіба мертві не на спині в небо зирять оком?
А у відповідь почулось: «Скажу тобі дещо;
Несуть жінку не якусь! Мою рідну тещу.
А у неї була звичка, ніде правди діти,
Тільки но на спину ляже — почина хропіти»!
Городська доярка
Якось дядько у трамваї
Став «модель» питати
«Як Ви з нігтями такими
Пораєтесь в хаті?
А як тре буде корівку
Руками доїти.
Там прийдеться міцно дійки
Пальцями давити.
Поламаєте Ви нігті,
Ото буде шкода,
Як під вим’ям пропаде
Червоненька врода.»
«Фі, дярьовня, не паймьош
Гарадської моди.
Тута дня не проживьош
Без такої вроди.
Треба дєд уміти жити
Знаю я навіки:
Нащо тих корів доїти?
Краще – чоловіків.
Шапка заважає
На льоду сидить рибалка
А чомусь без шапки.
Чи ти звик без неї змалку?
Чи пропив у Гапки?
Тут мороз під 30 шпарить
І замерзнуть можна.
Постраждаєш, Ваня, даром
Скаже тобі кожний.
Слово честі, не хизуюсь
І страждаю тяжко.
Але в шапці не почую
Як гукнуть до пляшки!.
Леонтович Августа Костянтинівна
Народилась 29 липня 1933 року в м. Києві.
Закінчила філологічний університет Київського педагогічного інституту ім.Горького.
Довгий час працювала у Ворзельській школі № 5, пізніше в Ірпінських школах вчителем української мови і літератури. Ветеран праці. Учасник бойових дій за участь у партизанській боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
Прозу пише давно.
Друкувалась в газетах «Ірпінський вісник», «Решетилівський вісник», «Голос України» та Нововолинській газеті «Наше місто».
Член літературної студії «Дебют».
І таке буває
Осінь… Чарівниця осінь! Тепло, тихо-тихо. І на душі якась врівноваженість, піднесеність, хочеться діяти. Співати.
Вийшла Катря у берег до грядки. Пора і буряки вже брати.Працює, муркотить собі стиха то ту, то іншу пісеньку.
І ось раптом від двору чується переполоханий крик курей. Випросталась Катря… І що ж вона бачить?! Біжить через город до берега величезна руда лисиця, а в зубах у неї Катрин красень – півень. Від його дзвінкого голосу зляку лишилось лише захрипле киркання. А руда злодійка вхопила здобич не по силі. Півень вгодований, важкий.
Катря як уздріла те, то на мить забула про все на світі. Кинулася з усіх сил бігти, щоб врятувати гордість свого курника. Та ж такий великий та гарний півень – пір’я, наче жар горить.
Де і сили взялися! А ще ж як грізно кричала тій лисиці!. Лиска зрозуміла, що вдвох з півнем їй не втекти. Потрібно рятуватися хоч самій. І, як не шкода було втачати таку гарну здобич, змушена була кинути півня.
Катря ж, угледівши, що її товстий красень у безпеці, впала знесилена, лише очима проводячи лиху злодійку.
Та ж, по уже високій отаві, вихором стелилася до очеретів. Але яка це незабутньої краси картина: на свіжій зелені простяглась у русі яскрава велика руда лисиця. Хутро на ній аж виблискує на сонці, аж грає. Гарний комір швидко віддалявся і зник у очеретах!. А Катря забрала вкрай переляканого півня, оглянула його. На ньому ні подряпини, ні кровиночки. Сипнула курям зерна, долила водички. Пішов і врятований півень, оговтуючись. Стих поступово курячий галас. І знову запанувала порушена тиша.
Все так же світило і гріло осіннє сонечко бабиного літа.
Але стреси – дуже шкідлива справа. На другий день півень помер. При розтині виявився розрив серця. Бідний півень! Ну й лисиця.
Симфонія весни
Весна… Весна… Щороку вона до нас приходить, але щороку нова і щоразу по-новому радує, хвилює. От і тепер все вже змінилося в природі. І дихається по-іншому. Повітря стало дзвінке, прозоре.
…Ще тільки півні проголосили на світання, а вже рожевіє край неба, посилає сонечко свої перші золотаві промені. Ніби так і вчора було, але ні. Ось прокидається невгомонне птаство. Його галаслива симфонія по-весняному дзвінко розливається над селом. Сонце підіймається все вище і вище. Густий туман, що білою пеленою стояв над річкою та долиною розсіюється. Теплішає, м’якшає прогріте сонечком повітря. Милують зір зеленіючі дерева. Ось на недавно ще сірих кущах ліщини погойдуються від подиху вітру ніжні пухнасті сережки, ніби в тендітних вушках молодої красуні. Вербичка також набула нового відтінку — бентежить душу ЇЇ ніжна прозелень.
Посуньтесь, холоди, весна іде! Хоч і не стрімко цього року вступає вона в свої права, але нема їй зупину і аніякісінького діла до людських турбот, пристрастей, злигоднів чи достатку. Зона має свої неухильні права і обов’язки, ретельно їх вершить. Все навколо підкоряється їй.
І відгукується душа добрих людей на цю радість буття, відступається все, і хочеться з’єднати пісню своєї душі з цим великим непереможним хором весни, радіти їй, говорити щось добре, бути чистішим, кращим. Хочеться жити на нашій щедрій все терплячій земні.
Матвієнко Марія Михайлівна
Матвієнко Марія Михайлівна народилася 1935 року в селі Луб’янка на Київщині. Після закінчення школи працювала у різних установах міста Ірпеня. Активна учасниця художньої самодіяльності. Автор і виконавиця самобутніх пісень, які звучали на багатьох фестивалях і по радіо. Лауреат Всесоюзного конкурсу авторських пісень. Друкувалася на сторінках місцевої газети та в альманасі «Первоцвіт».
Любий пане-отамане
Рано-вранці на світанку сурмачі заграли,
Вони військо отамана в похід викликали.
ПРИСПІВ:
Любий пане-отамане, за тобою серце в’яне,
Пішов в похід – сльози ллються,
Дай Бог долю – повернуться.
Отамани, козаченьки, пошукайте долі,
Щоби цвіла Україна у правді і волі.
ПРИСПІВ
Захищайте, козаченьки, свій поріг, родину,
Не продайте чужоземцям рідну Україну!
ПРИСПІВ
Росте явір над водою
Росте явір над водою,
Пишно зеленіє,
Під явором яворівна
Із горя марніє.
Ой ти явір-яворочку,
В тебе доля своя,
Ой чом я не яворівна,
Не доленька твоя.
А я, молода дівчина,
Явора кохаю,
Яворівною прозвали,
Вік його чекаю.
А той явір-козаченько
В житті заблукався,
П’є водицю у землиці,
Тай в ній і зостався.
То не явір над водою –
Козак молоденький.
Він загинув за воленьку
Та й став зелененький.
Ой Боже ж мій, Боже
Ой Боже ж мій, Боже, що я натворила,
Йдуть до осені літа, а я полюбила.
А я полюбила, зізнатись боюся,
Хоч і осінь золотая, боюсь помилюся.
Коли помилюся, каятись негоже.
Не бався з серцем, козаче, боронь тебе Боже.
Ой борони, Боже, осіннє кохання,
Може, воно в серці перше, може, і останнє.
А я закохалась, та й не устояла,
До серденька прихилилась, та й зацілувала.
Науменко Марина
Народилася 22.03.1988 року в місті Ірпінь, де й понині проживає. За освітою – соціолог, закінчила НАКККіМ (2010 р.). З 2010 року навчається в аспірантурі Інституту соціології НАН України. З серпня 2012 року працює в Благодійному фонді «Фонд громади Приірпіння» керівником молодіжних проектів. Є керівником та співзасновником ініціативної групи «Лісова Брама».
З квітня 2012 року є членом літературної студії «Дебют». Почала писати в дитинстві. Пише оповідання, п`єси, есе та вірші.
Мой мир
Мой мир… он создан для меня и мной.
Он необычен, иногда и нелогичен.
А зачем? Зачем ему нести в себе законы человека?
Ведь он несет в себе единство неба.
Ведь он есть суть всего… для одного,
А для иного просто ноль.
Но ноль ведь тоже хорошо,
Ведь ноль есть знак, пространство и волна…
А может быть он просто щель в другие измеренья?
Мой сон
Мой сон… Он — лишь фрагмент того, что существует параллельно с нами.
Он – лишь туман того источника, который спрятан в нас.
Он – отголосок музыки Вселенной.
Он – часть меня, глубокой сферы бытия.
Он – лишь отрывок из рассказа, его транслирует душа.
Мой сон… На самом деле он реален…Просто реальность эта нам в яви не дана…
Музика звідусіль
* * * *
Людина – ніби музичний інструмент…
Натиснеш на клавішу душі – іде звучання.
На іншу натискаєш – знов, але інакше.
А може Бог і є той музикант,
Який на наших душах грає…
Музика…музика пронизує архітектуру.
Птахи відлітають у небо.
Птахи у повітрі складаються в різні фігури…
В птахів є своя архітектура…
Помахи крил – музичне звучання…
Я милуюся архітектурою,
А птахи байдуже пролітають повз…
* * * *
Почерпнути чоботом рідке небо.
Це неможливо?
Та ні! Воно живе в калюжі…
По небу плавають човни.
Це неможливо?
Та ні! Це паперові човники дитячі…
Хвилі бентежать спокій неба.
Це неможливо?
Та ні! Це хлопчик кидає каміння в рідке небо..
Воно відповідає, реагує…
Воно живе… в он тій малій калюжі…
Ничипоренко Олена Іванівна
Народилася 13 квітня 1951 року в смт. Іванків Київської обла¬сті. Закінчила Київський торгівельно-економічний інститут. Проживає в Ірпені. Працює начальником Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради. Друкувалася в газетах, журналах. Альманасі «Первоцвіт» 2007), збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010). Автор поетичних збірок «Криниця душі моєї» (2006), «На життєвих перехрестях» (2006).
В студії «Дебют» бере участь з 2005 року.
* * * *
Своє багатство міряй не мішками
З добром, з грошима, що надбав за вік.
Багатство — це не те, що ти роками
Збирав у торбу й навіть втратив лік
Усьому, що припташив на день судний,
Чекаючи, що він колись прийде
І в тебе відкупитися чим буде.
Повір — немає спокою ніде
Тим, хто табличку ділення не знає,
Хто за багатство душу продає,
Хто Господа у тій душі не має,
Стражденному на хліб не подає!
Багатство міряй тільки тим, що людям
Віддав, й про те ніколи не жалкуй,
Бо завтра більше вже удвічі буде.
Такий закон життя. Бо на віку,
Немов на ниві довгій та родючій:
Мішок посіяв – втричі більш збереш.
В житті жадоба хай тебе не мучить,
Коли ти сієш щедро й віддаєш.
* * * *
У кожного з нас дорога –
На радість, чи на біду.
Я стежкою вірша свого
До ваших сердець іду.
Ходу свою я не стишу,
Крізь терни, зірки, росу
Я душу свою у віршах
На розсуд людський несу.
Я долю свою благаю :
Натхнення, мене не зрадь !
Коли я у римах блукаю
І хочу про все згадать :
Про рідних своїх і друзів,
Дитинства квітучий сад,
Калину сумну у лузі,
Під хатою виноград.
Нічого не маю права
Забути сьогодні я.
Лягає, як роси в травах
У вірші душа моя.
Веселі, сумні і грішні
Лягають слова в рядки.
З’являються мої вірші
З чиєїсь легкої руки,
Із погляду, жесту, слова,
З кохання, із добрих снів,
Із рідної серцю мови,
З її українських слів :
Співучих, легких і ніжних,
Немов яблуневий цвіт.
Можливо, тому і вірші
Так легко летять у світ.
Пісний Валерій Іванович
Народився в Києві 1941 року. В Ірпені мешкає з 1952 року.
Закінчив Ірпінський гірничо-паливний технікум у 1959 році, пізніше Київський політехнічний інститут. Працював у Київметробуді , в Інституті зварювального виробництва.
Член студії «Дебют» з 2012 року. Вірші друкувалися в альманасі «Первоцвіт».
Друзям
Пам’ятаєте, разом ідем,
Переходячи з весен у літо,
Далечінь, як священний Едем,
Вабить нас найяскравішим світом.
Поруч річкою щастя тече,
Нам всміхаються зорі і квіти.
Місяць – легінь двом з нас на плече
Тихо сів, спокусивши спочити.
Безгомінно складається вік,
Беззупинним потоком днів,
І хоч просимо з року у рік:
«Зупинись!» — час не слухає слів.
Не стелило життя килими,
Не водило лиш в сонячні луки,
Тож, надибавши злі капкани,
Ще міцніше стиснемо руки.
Полет времени
Часы, разматывая время,
Роняют в прошлое года.
Вот дерево растет, а семя
Ты сеял будто бы вчера.
Не успеваешь оглянуться,
За днями месяцы мелькают.
Вот только лег – пора проснуться,
Мгновенье — годы пролетают.
И множатся у древа ветки,
Рисуя кольца на стволе…
Как быстро повзрослели детки,
Их годы — шрамы на челе.
Прощай отчий дом
Прощайте, пол и потолок,
Родные стены,
Здесь знает каждый уголок
Мои проблемы.
Здесь мои счастье и печаль,
Удачи, грёзы,
Порой здесь было невзначай
Давили слезы.
А сколько радостей прошло!
Все в этом доме.
Ох, сколько здесь потов сошло,
В трудах, в истоме.
Прощай, мой дом, прости меня
Насколько можно.
В чем Божья воля, в чем моя?
Все очень сложно.
Полічковський Олександр Віталійович
Полічковський О.В. народився 26 грудня 1958 року в м. Києві. Закінчив історичний факультет та факультет громадських професій (відділ журналістики) Київського державного педагогічного інституту ім. Горького. Працював учителем історії у школі та викладачем Українського фінансово-економічного інституту.
Друкувався в газетах «За педагогічні кадри», «Сільські вісті», «Ірпінський вісник» в альманасі «Первоцвіт» (2007), в збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010).
В студії «Дебют» бере участь з 2006 року.
Шторм
Могучее море восстало,
Вздымается мощной волной.
Грохочет и бьется о скалы,
Во гневе взбешенный прибой.
Он пену с надрывом терзает,
Бросая волну за волной.
И ветер покровы срывает,
Под ноги кидает листвой.
Проносятся грозные тучи,
Скрываясь за сопкой седой.
Один только солнечный лучик
На гребнях блестит золотой.
Умытые скалы вздыхают,
Утихла морская волна.
По берегу, мягко ступая,
Идет босиком тишина
Мрія
Мріє моя, як орел ти високо літаєш,
Вслід за собою вабиш в небесну блакить.
Хочу спитати: навіщо мене окриляєш?
Хоч і не знаю, як можу без тебе я жить.
Мріє моя, ти неначе міраж у пустелі:
Стільки ж відходиш, наскільки до тебе іду.
Тільки й всього, що ти образ уяви моєї,
Що принесеш? Може радість? Аби не біду.
Літня ніч
Йду в тепло нічних доріг
В літню ніч казкову,
Стану тихо за поріг
У траву шовкову.
І порину я у гами
Пахощів лісів, степів,
І посаджених дідами
Вишневих садів.
Вітер носить колискову,
Позіхає місяць срібний,
І в таку пору чудову
Спи мій краю рідний.
Рудик Людмила Семенівна
Людмила Семенівна народилася 22.05.1940 року на Житомирщині в родині вчителів.
В 1947 – 1957 рр. навчалася у школі № 20 м. Кам’янець-Подільський, а у 1962 році закінчила педагогічний інститут у цьому ж місті. Працювала вчителем історії та української мови і літератури в селищних школах Тернопільщини і Чернівецької області.
З 1964 року викладала українську мову і літературу в Київській школі № 55 та з 1975 року в Ірпінській школі № 17. У 12-ій школі м. Ірпеня працює з 1995 року до теперішнього часу. Нагороджена Почесними грамотами Міністерства освіти України, знаком «Відмінник освіти».
Друкувалася в збірці «Люблю тебе, чудове Приірпіння» (2010), альманасі «Приірпіння» (2011). Видала збірку «У поезії душа моя» (2010).
Член студії «Дебют» з 2006 року.
Без руху — що ж то за життя
У синім небі пропливають хмари,
Мов по Дніпрі ті яхти навесні,
А вітер, наче грає на гітарі,
Веселі переспівує пісні.
Оці мандрівники бувалі,
Які завжди в дорозі, у путі,
Ані зупинок, ні привалів
Вони не знають у своїм житті,
Хотіла б, як вони, не знати втоми,
Ділити радо з ними почуття,
Стрімкі їх прагнення мені знайомі.
Без руху, вірте, що ж то за життя.
Ірпінь
Ірпінь, Ірпінь, ти серцю дорогий
Красою чародійною ясною.
Люблю тебе, чудовий краю мій,
ЦІ пахощі насичені сосною.
Твоя історія сягає у віки:
Звитяга над фашистською ордою,
Про подвиг ірпінчан в тяжкі роки
Я слухаю й захоплююсь тобою.
У час борні й у добрий мирний час
Ти славою звеличивсь трудовою…
Зійшли Тичина й Рильський на Парнас,
Тут надихались творчою добою.
Сосюру і Довженка ти приймав
У Домі творчості понад рікою,
Донцов пейзажі дивні малював,
Милуючись казковою красою.
Щодня стає гарнішим образ твій,
Зростати будеш ти і розквітати!
Поки жива я — буде голос мій
Тебе і Україну величати.
Доля
Виходжу вранці з двору,
До школи радо йду.
Хода моя бадьора –
її наснажив дух.
Спішу до любих діток
Аж п’ятдесятий рік,
Щоб душеньку зігріти
Й продовжити свій вік.
В шкільних роках-потоках
До відкриття пливе;
На кожному з уроків
Юнь пізнає нове.
Вставати кожен ранок
Я звикла до зорі.
Така у мене доля –
Служити дітворі.
Симоненко Володимир Дмитрович
Народився 18 липня 1951 року в с. Іванівка Богуславського району Київської області. Навчався в технікумі, політехнічному інституті, служив у ЗС України. Учасник бойових дій, ліквідатор аварії на ЧАЕС. У нинішній час працює в екологічній інспекції Київської області.
Друкувався в місцевій пресі, альманахах «Первоцвіт» (2007). «Сміється пелюстками літо…» (2012).
В студії «Дебют» з 2006 року. Голова Ірпінського осередку Конгресу літераторів України. Лауреат 8 –го Міжнародного поетичного фестивалю «Пристань менестрелів» в м. Балаклава (2011). Автор збірок віршів «Первісток» (2007), «З чистого листа» (2009), «З Україною в серці» (2011).
* * * *
Пішов Пилип, за ним: Свирид, Іван.
Дмитро пішов, і Фіра, і Марія.
За край пішли, в сивіючий туман.
Уже сьогодні повели й Андрія.
Зламались вічні з пралісу дерева.
Упали, хто від часу, хто від ран.
А ми зостались ще тримати небо,
Допоки прийде новий ураган.
Ми дітям скажем те, що нам казали:
Живіть щасливо, хай живе рідня!
Для вас тримаєм небо, щоб зростали
І ви, й онуки аж до того дня,
Коли коса сивіючих туманів
Обійме нас і понесе за край,
А ми вам, кожному в часи останні
Залишим наше небо – потримай!
* * * *
Мила, жадана, вірна, кохана,
Чом так далеко живеш?
Лугом, отавами, квітами, травами
Знову на зустріч ідеш.
Хочемо, мріємо, думкою сміємо
В світле, щасливе життя.
Поле незаймане, зорями сіємо,
Щоб проросло майбуття.
Вчора, сьогодні, на завтра, для вічності
Душі в любові сплели.
Босими, голими, мріями світлими
Шляхом Чумацьким пішли.
Маковим зернятком в Космосі віяним
Всесвітом щастя несли!
* * * *
Я знову відвідав ті рідні місця,
Де бачив життя на світанку.
Де рідна хатина, домівка оця,
Мене колисала до ранку!
Тут батько і мати, як два журавлі,
Дітей виряджали у вирій.
Тут вперше пройшов я по рідній землі
І крила приміряв на виріст!
Спасибі Вам, рідні, за Вашу любов!
Я Вашим могилам вклоняюсь.
До Вас прилітаю я знову і знов,
Батькам, як святим, сповідаюсь!
Хорошева Людмила Миколаївна
Народилася у м. Вільнюс (Литва) 16.06.1949 р. З 1956 року живе в м.Ірпінь. 1966р. закінчила ЗОШ № 2, 1972 року закінчила хімічно-технологічний факультет КПІ. Працювала за фахом. Пенсіонерка.
З 2003 року бере участь у роботі поетичної студії «Дебют».
В творчому доробку збірки віршів «Джерела духовні», «На волне души», «Моя двомовність», «На камені віри», «Помаранчеві спогади», віршований календар «Воцерковлення», «Недільна школа». Друкувалась в альманахах «Первоцвіт» (2007) і «Сміється пелюстками літо…» (2012), а також в газетах краю.
З 2011 року учасниця творчої спілки Конгрес літераторів України.
Просто живу
Так хочеться усміхнено радіти,
Торкать обличчям росяну траву,
Сміятись, як сміються щирі діти,
Неначе я останній рік живу.
П’янить духмяністю садів цвітіння,
Бентежать серенади солов’їв:
Весна, весна – життєвих сил кипіння,
В душі вінок із поетичних слів.
Я помолюся рано на світанні,
Торкну обличчям росяну траву:
Хоч це моє світання не останнє –
Я в перший і в останній раз живу.
Осінні акварелі
Обличчя торкає повітря вологе,
Відчутніші пахощі прілі в саду.
Покровом із листя укрито дорогу,
Під звуки осіннього вальсу іду.
Насуплені хмари поглинули сонце.
Зажурене серце шепоче: «Коли
Промінчик веселий стрибне у віконце
На скло, де сльозинки – дощинки текли».
Засмучена осінь сумними дощами.
Останні листочки під ноги лягли.
Душа у безсонні нудьгує ночами:
«Коли вже повернеться літо, коли
Земля, поцілована сонцем, розквітне
І стане усміхненим небо сумне.
Зігріється серце в гарячій молитві –
Так Матінка Божа з теплом пригорне.»
Горлиця
Рідніша в світі, сизокрила горлице!
Рідніша в світі, сивочола орлице!
Усміхнена ласкава прабабуся,
Уважна і вимоглива матуся!
Без тебе тяжко сиротині-серцю.
У скроні безпорадно думка б’ється:
Ось покладаю квіти до могили –
Чом мало дарувала мамі милій?
Хоч співчувають словом добрі люди:
Ще і подружжя, і робота буде.
Ніхто ніколи не посмів сказати:
Не плач, ще буде в тебе друга мати…
Речі і люди
Роками складала сім’я копійчину.
Здійснилися плани, купили машину.
Для тата вона головна і кохана –
Постійно її полірує старанно.
Малюк 5-річний прийшов із садка,
Щось цвяхом надряпала сина рука.
Обурений тато на сина кричав,
У гніві ту ручку своєю карав.
Розгнівано сили такої доклав,
Що пальчик маленький на друзки зламав.
В лікарні його зберегти не змогли,
Тому, що уламки гнисти почали.
Малюк зі сльозами питався про те,
Чи скоро новий пальчик тут відросте.
Машину покинув татусь в гаражі,
Змиває сльозами провину з душі.
Від радості, що вже навчився писати.
Надряпав синок: Я люблю тебе тато.
У кожного є свої цінності в світі –
Людину чи речі найбільше любити.
Юхименко Лариса Федорівна
Лариса Федорівна Юхименко народилася 3 червня 1956 року у селищі Гостомель Київської області. У 1973 році закінчила Ірпінську середню школу №17. У 2006 році закінчила навчання у НПУ ім. Драгоманова, факультет української філології. Вірші пише давно, друкується віднедавна у періодичних виданнях та альманахах.
* * * *
“УКРАДЕНЕ СОНЦЕ
ЗИЗИТЬ СХАРАПУДЖЕНИМ ОКОМ…”
ВАСИЛЬ СТУС
Схарапуджене сонце. Загратоване небо.
І пронизують мозок його вірші, як струс,
І звучить, наче постріл, як нагальна потреба —
Чітко, коротко, влучно і промовисто: Стус.
І, як зашпори в серце, шпичаками слова ті,
Він один в полі воїн на війні без війни,
І потупили очі без вини винуваті,
Хоч, мабуть, не буває каяття без вини.
Те, до чого вже звикли, не здається мерзенним,
І приземленим блазням висоти не сягнуть,
Не насниться світання мавпам сліпорожденним,
Не насниться звитяга і страсна його путь.
Не націляться дулом і не кинуть за грати,
Тільки зблисне багнетом, а чи жаром сипне —
Під згорьованим віршем татуйована дата —
Того року приймали в піонери мене…
* * * *
”НА ТИХИЙ ГОЛОСІЇВСЬКИЙ КУТОК
ЩОЖОВТНЯ, ЯК НА ПРОЩУ, ШЛЯХ ЛАШТУЮ.
ХАЙ НЕ НАСИЧУСЬ, ВСЕ ТАКИ СКУШТУЮ
ПОЕЗІЇ НАСУЩНОЇ КОВТОК“ Н. ВИСОЦЬКА.
Мабуть, зарано, ще не вийшов строк
Мені на прощу лаштувать вериги —
На тихий голосіївський куток
Я не піду. Відкрию ваші книги.
Тут у вогнях призахідних заграв
Зухвалий Майстер, попри всі напасті,
Запросини до долі влаштував,
Запросини до сповіді й причастя,
До суперечки без пустих похвал
Про білий цвіт і осені врочистість,
Тут стигла думка й молодечий шал,
Величного й поденного сумісність.
Донецький вітер холодить висок,
Гул океану підганяє в спину …
На тихий голосіївський куток
Я не піду — тут серцю іменини.
На збірку поезій Галини Манівої “Терновий танок”
З наторованого кола
Вже, здавалось, не зійти…
Серце вдарило на сполох
І поринуло в світи
Волошкові і тернові,
Там натхненна кожна мить,
Там Його Величність Слово,
Як симфонія, звучить.
Там буремні поривання
І замріяна печаль,
Там живе таке кохання,
Що й життя віддать не жаль.
Пахне літечко медово,
І співає джерело,
А журавлик паперовий
Підставля своє крило.
То лечу в безхмарні далі,
То горнуся до землі.
Низка вогненних коралів
Горобинові жалі.
І не важко, і не гірко
Сірих днів котить сувій…
Чарівних поезій збірка
Вкрала сон і спокій мій.
Яковенко Ярослава
Народилася 20 липня 1994 року в м. Ірпені Київської області. Навчається у ЗОШ №2. Почала писати вірші у 7 років. Друкувалася в альманасі «Первоцвіт».
* * * *
Ніч. Зірки у небі мерехтять.
Каже мені мама: «Пора спать».
Я засну у ліжку і побачу
Ту країну, де ніхто не плаче.
* * * *
Благослови нас, добрий Боже.
Благослови, Пречиста Мати.
Благословення… як ми можем
Без нього в довгу путь рушати?
* * * *
Україна – це наш рідний край:
Поле, річка та зелений гай.
І, як вирушиш у довгу путь
Про країну завжди пам’ятай,
Рідний край ніколи не забудь.
* * * *
Чому кінець осені сірий?
А я так не хочу, ні!
Птахи відлітають у вирій.
І сумно стає мені.
Я фарби візьму яскраві,
І все розмалюю, все.
І сходу палкій заграві
Мій пензель вогню несе.
Й дерева барвисто-жовті,
І неба яскраву блакить.
Й берізки кольору цноти,
Я вересень хочу спинить.
Але, як прокинусь раптом
Від цього ранкового сну,
То сірим осіннім ранком
Я мрію лелію ясну.
Я малюю
Олівець та листок паперу,
Самота та зачинені двері –
Це усе, що мені потрібно,
Щоб почать малювати. Чарівний
Олівець мій завиви виводить,
По паперу він легко проходить, –
І постане з-під нього швидко
Лінія обрію, тонка, як нитка.
Ще люблю, коли постать нову
На папір акуратно, з любов’ю
Олівець мій ласкаво змалює
І зупиниться, мовби сумує.
А коли я скінчу малюнок
І сховаю в стіл обладунок,
То спокійно буду сидіти
І малюнкові тихо радіти.
Українська хата
Біленька хата, стріха із соломи,
Обабіч неї – явори стрункі,
Навколо неї – тин низький сосновий,
А зліва там пишаються садки.
Трава довкола, стежечка до хати,
А ще колодязь з довгим журавлем,
Я також буду довго пам’ятати
Ці ружі, мальви, грядки зі щавлем.
В усьому тут традиція присутня,
Відтворена одвічная краса.
Для селянина це – окраса будня,
А для міського гостя – чудеса.
січень, 2016