Сьогодні в читальному залі Ірпінської центральної бібліотеки проходила година пам’яті «Свіча незгасної пам’яті». На заході були присутні читачі бібліотеки, переважно студенти Економічного коледжу, бібліотечні працівники, всі, кого хвилює ця страшна тема з історії Українського народу. Читачі були вражені величезним масивом документів, представлених бібліотекою.
Після 1987 року, коли почали відкриватися архіви (до того часу було накладено табу на цю тему), великим потоком пішла література, видавалися різноманітні дослідження, які сьогодні широко представлені в Ірпінській бібліотеці.
Була представлена книжкова виставка, зокрема, «Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років» – це величезний проект, який був виданий до 75-річчя голодомору в Україні. Виставка складається з загальнонаціонального тому та 18 регіональних томів, підготовлених в регіонах, що постраждали від Голодомору 1932–1933 років в Україні: Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій,Житомирській, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Луганській, Одеській, Полтавській, Сумській, Харківській, Херсонській, Черкаській, Чернігівській областях та в м. Києві.
Багатовікова історія України – це, насамперед, літопис життя і смерті народу-великомученика. Уся історія — це безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду.
Приголомшлива відмінність українського голодомору вражає світ тим, що він був ретельно спланований радянською владою. Свідомо було закатовано голодом щонайменше 7 мільйонів селян, і, водночас, завалено європейські ринки 1,7 мільйонами тонн зерна. Загальна кількість закатованих коливається від 5 до 10 мільйонів, адже, влада і в той період і протягом майже шести десятиліть приховувала і заперечувала свої чорні діяння.
Про голодомор не дозволялося говорити, писати художні твори, були засекречені архіви. У Карному кодексі була відповідна стаття, за якою можна було потрапити в концтабір. Через радянські ЗМІ та літературу всіх переконували, що голод, якщо і був, то тільки через засуху і саботажників-куркулів, які ховали хліб.
Для іноземних журналістів діяла сувора цензура, їх виставляли з країни. І тільки народна пам’ять, спогади від покоління до покоління донесли до нас ці події.
Багато людей в Борисполі помирало, багато дітей кидали батьки, щоб їх взяли в приют, а хто – ходили просили, наймались до заможних робити, бо й тоді по-різному жили: хто помирав, а хто мав усе…
Із доповідної записки Магдалинівського райвиконкому про тяжкий продовольчий стан та смертність від голодування в районі
…Зараз більшість колгоспного населення підтримується виключно проддопомогою та різними зеленими рослинами (щавель… цибуля). Спостерігається велика смертність колгоспного населення від голоду (щодня вмирає 5-10 чоловік в селі). Є окремі колгоспи і навіть села, де дорослих чоловіків вже майже не стало. Залишились лише одні жінки та малі діти – (Трудолюбівка, Крамарка, артіль «Спільний лад»)…
Гиря Ольга Дмитрівна (запис 1993 р. пошукової групи Товариства охорони пам’яток історії і культури на чолі з Вихровою З.А., відповідальним секретарем Товариства)
17 липня 1933 р.
10 липня у с. Літинці класовий ворог Антонюк Семен, що був висланий як бандит за межі області на 3 роки й повернувся в 1931 р., на колгоспному полі нарізав до 4 кг колосся. Другий куркуль Шмалій нарізав 2 кг. Це колосся у них знайдено.
Виїзна сесія літинського нарсуду на своєму судовому засіданні у с. Літинці, за участю широких трудових мас села, розглянувши судову справу про класових ворогів, розкрадників соціалістичного врожаю, засудила Антонюка Семена до 8 років позбавлення волі з відбуттям в далеких таборах Рад союзу, на 5 років висилки і на 3 роки поразки в правах; Шмалія Онуфрія – на 6 років позбавлення волі і на 3 роки поразки в правах після відбуття мір соцзахисту.
Голова Магдалинівського райвиконкому, Новицький, із статті газети «Колективіст» – органу Літинської РПК, РВК, Райпрофради та РКС
23 липня 1933 р.
На ланах М.-Совинського колгоспу з’явились куркульсько-бандитські недобитки, ледарі, що розкрадають врожай, зрізують колоски.
Неприпустимо злочинно потурає рада колгоспу цим ворогам народу. Вона обмежується лише на тому, що відбирає мішки та серпи. Так у спійманих підкуркульників Коваля Х. та Омельчука П., що їх зловлено при зрізуванні колосків, відібрали лише серпи, навіть не склавши акта. Через день зловлено при зрізуванні колосків Гогуся та Піддубчак Теклю: в них теж лише відібрали мішки та серпи.
В раді колгоспу панує куркульський настрій – врожай цього року великий, отже за якісь там зрізані колоски жалко «загнати» своїх людей.
Прокуратура повинна розкрадників колгоспного хліба притягти до судової відповідальності та куркульських агентів з ради колгоспу, що допомагають класовому ворогу красти колгоспний хліб.
Із статті газети «Колективіст» – органу Літинської РПК, РВК, Райпрофради та РКС (прикривають розкрадників врожаю)
Переконливо змальована картина тих жахливих часів в книгах Дмитра Гойченка: «Червоний апокаліпсис: крізь розкуркулення і Голодомор», «Блудний син», «Ім’ям Народу».
Усі три книги він написав наприкінці 1940-х—поч. 1950-х років за гарячими слідами пережитого, з використанням записів, дивом винесених із тюрми. Автор цих безцінних свідчень, сам родом із селян, волею долі опинившись у лавах войовничих гнобителів свого стану, робив успішну кар’єру. Належачи до партійно-радянської номенклатури, він володів різнобічною інформацією про становище в суспільстві. Поступово прозріваючи, Гойченко напружено вдивлявся і аналізував усе побачене й пережите. Це зробило його мемуари справжньою енциклопедією трагічного українського буття епохи Голодомору.
«Червоний апокаліпсис» видано в Україні російською мовою (з тексту видно, що ламалася не тільки душа, а й мова). Щоб прочитали й ті, хто ще й донині зманює Україну в «комуністичний рай»…