14 листопада 2014 р. в Центральному будинку культури Ірпеня своє тридцятиріччя святкував хор ветеранів війни і праці клубу «Пам’ять». Привітати ювілярів прийшло багато гостей: працівники Ірпінської міської ради, представники громадських організацій, учні 7 та 12 шкіл, колеги по народній творчості. З віншуваннями до ювілярів звернулися генерал-полковник, голова Всеукраїнського громадського товариства офіцерів О.О. Стеценко, В.С. Пікулик – заступник керівника Ірпінського віділлу культури та багато інших.
Ювіляри не залишися в боргу перед своїми шанувальниками, виконавши найкращі пісні зі свого репертуару. Глядацький зал буквально вибухнув оплесками, коли на сцену вийшла одна з ветеранів хору Валентина Гаврилівна Кулиніч.
Валентина Григорівна — учасник Великої вітчизняної війни, за що нагороджена 17 орденами. А в мирний час була визнана кращим вчителем року, неодноразово відзначена за активну громадянську позицію. За її ініціативи до визначного свята було підготовлено і надруковано книгу-спогад «Літопис клубу «Пам’ять»: 30 років з піснею по життю 1984-2004 рр.» (Заг.ред.: Кулініч В.Г., Сніжко А.С. Ірпінь – 2014 р.), де хоч і коротко, але докладно описано історію хору «Пам’ять», розказано про його учасників, помічників і меценатів, Ірпінь і Приірпіння. Завдяки чималій кількості кольорових ілюстрацій зацікавлений читач зможе ґрунтовніше познайомитися зі славетними сторінками минувшини. Один із примірників цієї книжки зі сцени було подаровано представникам нової міської влади й особисто меру Володимиру Карплюку. До речі, останньому Валентина Гаврилівна приготувала додатковий символічний і багатозначний сюрприз у вигляді ще й книжки мемуарів про власну участь у Сталінградській битві 1942-43 рр. – «Відступати було нікуди!» (Ірпінь – 2013 р.).
Зі сцени ювілярка зізналася у своєму коханні рідному краю і українській пісні, а також поділилася враженнями про зйомки документального фільму за її участі, де вона акапельно виконала народну пісню. На жаль, саме на цьому концерті беззмінна 94-річна керівниця хору подякувала колегам і глядачам та попросила звільнення з відповідальної посади, яку їй уже важко обіймати за станом здоров’я.
Перший заступник міського голови Микола Головкевич вручив Валентині Григорівні відзнаку – орден «Почесного громадянина Ірпеня» (раніше такої нагороди не існувало в місті, лише – саме звання).
Валентина Кулініч назвала цю нагороду найбільш важливою у своєму житті та, ледь стримуючи сльози і щирі емоції, звернулася зі сцени з промовою: «30 років колективу – це велике-велике життя. У цьому житті, як і в житті кожного, були свої злети і падіння. От і сьогодні ми живемо у час кризи, коли люди занепали духом і частіше думають, як не потрапити на війну… Але ми всі віримо – війна закінчиться! Україна буде справжньою незалежною державою! А ми всі будемо докладати максимальних зусиль, хто, де, як може, аби це нарешті сталося! Також потурбуємося і про рідний Ірпінь. Тож у щасливу дорогу Вам, Володимире Андрійовичу! У добрий час, бо Ірпеню далі відступати вже нікуди!»
Великої поваги і всенародної шани заслуговують не тільки виконавці, а й незмінний керівник хору В.П. Зеленюк за його відданість, щирість і творчу роботу, за його наполегливість у збереженні української духовності та розвитку народного самодіяльного мистецтва.
Колись хор нараховував більше 25 чоловік, тепер їх 20. Це люди, які пройшли фронтами Великої вітчизняної війни, відбудовували країну у тяжкі повоєнні часи. І всі ці лиха їм допомагала долати пісня. В піснях, які виконували самодіяльні артисти, поставали картини далекого минулого, з якими українське козацтво йшло визволяти свою батьківщину і з якими матері і дружини чекали їх повернення з перемогою. Бували часи, коли Хор із захопленням слухав Президент держави та без перебільшення – вся Україна. Хористи не раз піднімалися на сцену №1 країни – у Палаці «Україна» в Києві, а їхній виступ транслювався у прямому ефірі на загальнонаціональних телеканалах і навіть закордоном! Та бувало й так, що у сирий і холодний зал провінційного Буднику культури приходило лише кілька глядачів.
