Ретроспектива міжнародного проекту “RUTABOOK” 2012 року у історико-краєзнавчему музеї.
«Кто не созидает, должен разрушать. Это старо, как мир…»
А був це рік 2012. Мені дуже захотілося зробити великий артбуковий проект та присвятити його Сергію Алексієнку, бо він помер та так і не встиг зібрати творчих людей в єдину тусовку, поєднану його рукотворним папіром та рукотворними книжками. Я реаліст та не вірю в життя після смерті. Я вірю у спогади про людину тих, хто його знав за життя, я вірю у якісь матеріальні чи не матеріальні здобутки та напрацювання людини (навіть банальні “дерево, будинок, дитина”). У Сергія залишився чудовий син, саме Сергій встиг започаткувати інтерес до артбукерства та саморобного паперу в Україні, але він не встиг зібрати навколо себе людей, які також як і він захоплювались би саморобним папером та книжками. Я знаю, що це була мрія Сергія, він тільки-но почав збирати навколо потрібних людей, хотів багато встигнути, але…
Тому, після смерті Сергія я вирішила довершити його справу, а ще мені хотілося зібрати саме людей з різних країн, тож готуючи цей проект я мала у віртуальних партнерах Сергія Алексієнка. Ще раз нагадую про нього, ще раз розказую про нього, ось і пам’ять. Кожна така виставка це і для нього, йому б сподобалось би, я точно знаю.
З чого я почала? Папір. Ну звісно ж з нього! Потім я шукала художників, або просто малюючих людей через соцмережі. Багато хто відмовлявся, особливо визнані “метри”, були такі, що погодилися, а потім підвели мене, були навіть такі, що просто вкрали залишили собі мої книжки. Але більша частина запрошених виявилася найприємнішими, найчудовішими людьми, більше того, з деякими я заприятелювала за час готування цього проекту.
Умови були такі: під кожного митця я роблю папір, книжку, потім поштою відправляю людині його книгу, потім чекаю на результат і показую на виставках у різних містах, тим самим піарю художника. А крім того ще й пропагую його у спеціально зробленому сайті “RUTABOOK”, де є для кожного своя сторінка. Не всі згодилися на ці умови, дехто потім забрав свої книжки, але сторінки на сайті та в моєму блозі залишилися, тож я думаю, що все одно сенс якийсь був, хоча безумовно мені шкода книг, які загубилися у небутті.
Я дуже радію з того, що дехто після цього проекту і першої своєї книжки почав активно малювати, робити ще “буки”, або зробив кар’єру в цій галузі. Ось як приклад Андрій Достлєв, він до речі зробив сайт “RUTABOOK” для проекту та потім влаштував мені виставку у Харкові. Так ось Андрій до того не займався ані дизайном, ані книгами, а зараз робить класні артбуки, проекти та вчиться у Польші на дизайнера. Дуже хочеться думати, що я трохи на нього мала вплив у той час, і це мене дуже тішить.
Мої “улюбленці” Оля Газе, дизайнерка-каліграфіст, тендітна прекрасна сама та її каліграфія, дуже приємно було співпрацювати з нею. Ганна Хоменко, на той час вона ще вчилася, але вже видавала професійну серйозну працю, теж красно дякую їй за участь. Граза Азарій Горчаков — монстр, який створює неймовірну кількість малюнків, об’єктів, книжок, масок, ігор; Фелікс Данкевич, його книга, що я дала їй ім’я “книга білого моря”, (в нього оригінальна назва “Liber maris borealis“) була справжньою родзинкою на всіх виставках (і у Києві, і у Харкові, і у Львові). Я можу перераховувати ще багатьох митців, але хочу повернутися до теми, чому я саме зараз згадала про той проект і чому хочу показати його частину в цей час.
Річ у тім, що я ні в якому вигляді не сприймаю війну, всілякі політичні, геополітичні та інші оправдовування не можуть мене впевнити в тому, що життя людини немає ціни. Дійсно, оцінювати життя матеріально немає сенсу, але зараз ми бачимо, що воно коштує якусь дрібничку. А я все намагаюся вірити в те, що мистецтво, творчі проекти між різними країнами та різними особистостями це саме те, що потрібно нам всім. Як приклад: у цьому проекті приймав участь Раф Левчин з Чикаго, він зробив книгу-казку “чорносніжка”, (я передала її в постійну експозицію в Музей книги та друкарства у Києві), це була остання книжка Рафа. За цей час він помер… Ця книжка, та фото документації тої події, єдине що залишилося на згадку. А Сергій Алексеєнко залишив мрію, натхнення та трохи паперу (в деяких книгах я використала його папір, теж “на згадку”).
А ще, коли цей проект робився, ніхто не думав, що Росія буде воювати із Україною через газ, НАТО, якісь неймовірно дріб’язкові речі (як порівнювати із життям людей, що загинули незрозуміло за що в підсумку).
Тож я хочу нагадати всім про те, що руйнувати можна швидко, а будувати складно та довго. Майже всі ці книжки робилися більше року, сам проект ще довше і це величезна праця. Думками повертаюся до відомого роману Рея Бредбері “451 градус по Фаренгейту”: “Коли-набудь ми згадаємо так багато, що спорудимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу, яка коли-набудь була, могилу, і навік поховаємо в ній війну.”
А книги навпаки — будуть жити. І наша пам’ять не зіпсується, не зрадить, не помре.