На 92 році життя, а саме 16 квітня, не стало Валентини Максимівни Паламарчук – дружини й соратника відомого українського перекладача й дисидента Дмитра Паламарчука. Обоє вони були відданими борцями за національну ідею, й за свої погляди та життєву позицію відбували покарання в таборах.
Дитячі роки Валентини Старік (дівоче прізвище) пов’язані з мальовничим Богуславом. Батько Максим Євдокимович був лікарем, мати Олена Пимонівна – фельдшером. У родині високо шанувалися національні традиції та ідеї, що сформували характер Валентини Максимівни, а ще любов до своєї неньки України, за яку вона була готова віддати життя ще за часів юності.
Як згадує її син Володимир Паламарчук:
«Мама була сильною особистістю й мала чимало талантів, а в юні роки чудово плавала. Тож коли в часи окупації німці влаштували змагання з плавання, вона відразу взяла в них участь, хоча ці змагання могли б виявитися для неї останніми. Адже окупанти, прагнучи довести меншовартість підкорюваного народу, запланували на них поразку, як і під час інших спортивних змагань. Однак мама, сповнена рішучості перемогти, добилася свого, хоча знала, за це могли розстріляти…»
Ту всесильну й окриляючу любов до України мама передала й сину, який ніколи не плив за течією й не будував собі комфортне життя. І незважаючи на вік, як виникла чергова загроза завоювання України, він не вагаючись пішов на фронт, причому в добровольчий батальйон ОУН, як колись його мати.
Валентина Максимівна під час німецько-фашистської окупації брала участь у діяльності місцевої підпільної організації ОУН, через що й отримала 10 років позбавлення волі в комуністичному концтаборі, де чоловіки добували вугілля, а жінки лопатами вантажили його на транспортер. Однак вижити їй, як і тисячам патріотів допомагала любов до Вітчизни, а ще до мистецтва.
«Мама гарно малювала, – згадує ї син Володимир Дмитрович, – і цим особливим даром від Бога вона ділилася з усіма, змальовуючи портрети бранок табору, з якими разом відбувала покарання. Там, на засланні, де всі жили в сірих буднях, це була велика радість, побачити свій портрет, адже табірна охорона не ставилася до засуджених, як до людей. Скільки цих портретів розійшлося світом? – задумливо каже Володимир Дмитрович, – а тоді продовжує, – Саме любов до малювання й познайомила її з моїм батьком. Працюючи в лабораторії однієї з радянських цегелень, вона випустила найкращу стінну газету, причому її газета перемогла стіннівку батька, який захотів познайомитися зі своєю переможницею, яка і стала його дружиною…».
Після цих слів Володимир Дмитрович замислюється, після тривалої паузи каже, що на могилі матері помістив портрет, намальований нею самою…
Джерело: Зоря Приірпіння