Сьогодні в Ірпені меморіал на честь загиблих жителів Приірпіння, які брали участь в АТО — це алея завдовжки 100 метрів.
Рубрика: НАШ КРАЙ
12 вересня редакція «Правди Ірпеня» відвідала безкоштовну екскурсію містом «Поглянь, де ти живеш». Ми дізналися багато цікавого:
Це подорож від минулого до сьогодення місцями, де жили видатні постаті минулого сторіччя. Знайомство з історією та легендами міста.
Ви відвідаєте та дізнаєтеся…
22 липня рішенням сесії Ірпінської міської ради було затверджено Перелік об’єктів культурної спадщини в місті Ірпінь, до якого потрапило 58 таких об’єктів.
Рубрики
Пам’ятники Ірпеня
Пам’ятник (погруддя) Тарасові Шевченку в Ірпені. Жовтень 2010 року. Знаходиться на вулиці Шевченка.
На високому березі річки Ірпінь, в оточенні столітніх дубів, кленів і сосен, сховавшись у заростях густого чагарнику, стоїть невеличкий, але цікавий та загадковий дерев’яний будиночок. Цей будинок зберігає величезну кількість таємниць, а ще в ньому мешкає привид…
Церква Святителя Миколая (Миколаївська церква) — православний (УПЦ МП) храм у місті, сучасний духовний осередок міста, було збудовано у 1999 році. Храм розташований на території Національного університету державної податкової служби України.
Ірпінська Троїцька церква — найстаріший храм міста. Збудована у 1910 році. Дерев’яна, обкладена цеглою.
20 липня в центрі скандалу опинився будинок, що на вулиці Центральній, 15, де проживав відомий український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України, лауреат Державної премії Максим Рильський. Там зранку почалися активні роботи щодо його знесення.
18 липня відбулось урочисте відкриття мотузкового парку «Панда» в парку «Перемога».
У нашого міста цікава і неповторна історія, до якої не можна бути байдужим. Ірпінь є «святим місцем» для української культури й передусім літератури. Цей затишний куточок землі недалеко від столиці своєю благословенною тишею та мальовничою природою, благодатним мікрокліматом здавна приваблював до себе творчих людей: письменників, поетів, діячів культури та мистецтва.
Біля заповітного місця 700 літнього дуба — любила відпочивати Леся Українка, бували тут М.Лисенко, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, О.Купрін та інші.
Отакі бувають приємні знахідки на горищі — 10 номер журналу «Україна» за 1966 рік.
Перший номер журналу «Україна» вийшов друком у Києві в травні 1941.
Що ви знаєте про ірпінський кінотеатр? Гадаєте, що він не заслуговує вашої уваги? – Помиляєтеся. У нього довга і гарна історія, а ще – найкращий звук в Україні!
У місті Тернополі вийшов друком біографічний нарис Наталі Марченко «Володимир Рутківський: тексти долі». Це – розповідь про життєвий і творчий шлях українського дитячого письменника, лауреата Національної премії України ім.Т.Шевченка В.Г.Рутківського. Марченко часто цитує спогади свого героя. У творчому доробку Володимира Рутківського – історичний роман «Сині Води», історична трилогія для дітей «Джури», збірки віршів тощо.
Взимку 1963 р. тоді ще поет-початківець Рутківський вперше потрапив на літературний семінар у Будинку творчості в Ірпені.
Знаю, що його немає, а рука тягнеться до телефону, бо треба спитати, кому з російських поетів належать вислів «лицом к лицу – лица не увидать, большое видится на расстояньи».
Зізнаюся: замість нишпорити по енциклопедіях та довідниках мала звичку телефонувати Леоніду Васильовичу, і завжди на всі мої запитання діставала вичерпну відповідь. Тепер ці слова і його стосуються: із подивом відчула, що той, із ким я не те щоб дружила (для мене це важить багато), скоріше була у приятельських стосунках, – після смерті почав вивищуватися… І було так, ніби я заново відкривала для себе не тільки поета, автора багатьох критичних статей і кінематографіста Леоніда Череватенка, а й далеку від кон’юнктури, вистраждану оригінальність його позиції.
На 92 році життя, а саме 16 квітня, не стало Валентини Максимівни Паламарчук – дружини й соратника відомого українського перекладача й дисидента Дмитра Паламарчука. Обоє вони були відданими борцями за національну ідею, й за свої погляди та життєву позицію відбували покарання в таборах.
Дитячі роки Валентини Старік (дівоче прізвище) пов’язані з мальовничим Богуславом. Батько Максим Євдокимович був лікарем, мати Олена Пимонівна – фельдшером. У родині високо шанувалися національні традиції та ідеї, що сформували характер Валентини Максимівни, а ще любов до своєї неньки України, за яку вона була готова віддати життя ще за часів юності.
Як згадує її син Володимир Паламарчук:
«Мама була сильною особистістю й мала чимало талантів, а в юні роки чудово плавала. Тож коли в часи окупації німці влаштували змагання з плавання, вона відразу взяла в них участь, хоча ці змагання могли б виявитися для неї останніми. Адже окупанти, прагнучи довести меншовартість підкорюваного народу, запланували на них поразку, як і під час інших спортивних змагань. Однак мама, сповнена рішучості перемогти, добилася свого, хоча знала, за це могли розстріляти…»
Рубрики
Борис Микитович Піаніда
Борис Микитович Піаніда — український маляр, кандидат мистецтвознавства. Народився 30 травня 1920 в селі Дячкове (нині Диканського району Полтавської області), Полтавський повіт, Полтавська губернія, а помер 8 березня 1993 тут, в Ірпені.
1947 року закінчив Київський художній інститут, а 1951 — аспірантуру при інституті монументального живопису і скульптури Академії архітектури УРСР. Серед його вчителів з фаху: Костянтин Єлева. Ю. Шовкуненко, Тетяна Яблонська.
Співати для українців так же природно, як працювати, їсти, пити. Зберуться з якоїсь нагоди і, як правило, закінчать піснею. Душа просить. А ті, для кого мало просто співати, а співати гарно, співати разом і багато, відводять душу в ансамблях, хорах. А коли поруч таких немає, то їх створюють.
От так і створили вісім років тому у Ворзелі ансамбль «Перевесло». Його основою стали учасники вже на той час недіючого співочого колективу з Учгоспу. Саме тоді селищна рада давала лад будинку Наталії Уварової, доньки Федора Терещенка, одного з найбільших українських меценатів. Будинок, який стояв пусткою, руйнуючись ( до того там була школа), став Центром Культури «Уваровський дім» і прихистком ансамблю.
В архівах Ірпінської міської ради зберігаються документи, що розповідають про історію створення радіо в регіоні. В далекому 1950-му питання радіофікації регіону мало ту ж вагу, що й електрифікація. А в 70-х радіомережа вже охоплювала майже всі населенні пункти Приірпіння – 26 400 радіоточок. У кращі часи в наших краях працювало до п’ятдесяти тисяч радіоточок. Стрімкий розвиток радіотехнологій призвів до того, що цього року українське дротове радіо швидше за все припинить своє існування, пішовши в історію услід за старим добрим телеграфом. По регіону 7038 радіодинаміків замовкнуть назавжди, а з ними розділить долю і Ірпінське міське радіомовлення, яке п’ятдесят три роки робило однією великою сім’єю жителів Приірпінння.